Володимир Парал - Війна з багатоликим звіром

уже варто було випрати, їмо наперчену картоплю з пересмаженим до чорноти м’ясом, п’ємо пиво з ромом. Найгірше, що починає бракнути розчинного порошку… За кілограм уже правлять сотню.

Інспектори ТСЗ ретельно охороняють заміські шахти. З порожніх заражених квартир ми вже повимітали все. Я без цього можу обійтися, розвага завжди означала для мене більше за їжу, але Станіславові брак червонясто-бурого порошку дуже дошкуляє… Він і Міхал уже не можуть без нього жити.

Добре, що хоч тепла в нас удосталь, а тепло — це життя, хіба не так? На вулиці мороз і сніг, а ми вмикаємо рефлектори, Ріта підігріває на сковороді гравій і сипле у воду. Ватажок підводиться, оглядає своїх жінок — сьогодні він вибрав Мію: взявши за руку, він повів її до ванної. Начальник завжди йде туди першим.

Решта чекають на свою чергу, кожен розважається, як уміє. Еда й Тіна обгризають кістки, Ріта кокетує з Арсеном і Польдою на зібганих подушках. З’явилися перемерзлі Станіслав і Міхал — вони хутко припали до батареї центрального опалення.

— Де це ви так довго вешталися?

— Нас схопили біляки, змусили чистити їхнє подвір’я, — поскаржилися вони.

— А ви хіба не могли чкурнути?

— Ми спробували, але їх виявилося забагато.

Зголоднілий Станіслав проковтнув холодну картоплю, яку я приховала для нього, бо банда зжирає все підряд. Міхал несподівано закасав рукав і почав гризти власного БЗУ. Бідненький Міхал, сьогодні це в нього замість вечері…

Брак розчинного порошку найбільше мучив цих двох.

— Мені все ще холодно… — зітхнув Станіслав.

— То йди до мене…

Я підтягла рефлектор ближче, ми занурилися глибоко в перину й бавилися, доки настала наша черга йти до ванної. Ріта з Польдою вовтузилися там неймовірно довго.

Повертаючись із лікарні, я побачила під сусіднім будинком вантажну машину, оточену людьми. Перші евакуйовані повернулися з гір? Я протиснулася до машини й уперше за довгий час побачила дітей… У мене був чудовий настрій, але я чомусь заплакала. Двоє наших дітей і досі на Шумаві, але там стільки снігу, що туди неможливо проїхати. Однак тепер уже, мабуть, скоро…

— Тепер уже все швидко закінчиться, — заспокоювали один одного люди, що приїхали машиною.

— Щодня чотири фургони роблять по дві ходки.

— Вантажні машини теж їздитимуть.

— Добре, якби всі скоріше повернулись.

— Тоді з гнідаками буде покінчено.

Приїжджі були всі білі, вони почали злостиво позирати на мене, і я не зважилася довше там стовбичити. Наш будинок лишивсь останнім пристановищем гнідаків у всьому районі, це всім відомо.

Коли я рушила, мене наздогнали дві евакуйовані жінки й тицьнули білу брошурку АТ.

— Це вам допоможе швидко вилікуватися, — запевнила одна, а друга докинула:

— Почуватиметеся добре…

Вони почали запрошувати мене в гості. Я була змушена взяти в них білу книжечку, цього тижня вже четверту, й пішла геть.

— Ви бачили сьогодні фургон перед сусіднім будинком? — запитав увечері ватажок.

— Почали повертатися люди, — промовила Тіна.

— Серед них був один гарний молодий чоловік, — примружилася Мія Робова. — Я б з радістю приручила його…

— Може, нападемо? — вишкірив Арсен свої жовті зуби, поплескуючи пальцями по хоботках БЗУ на шиї.

— Ні на кого ми не нападатимемо, треба принишкнути! — відрізала Ріта. — Бо можемо влипнути.

— Що ж робити? Скрізь евакуйовані… — проказала Тіна.

— А що нам? — крикнув Арсен. — Ми живемо тут легально, хіба не так?

— Але ж наша квартира теж належить евакуйованим, — промовила Ріта. — Вони шукатимуть тут свої перини, рефлектори, зброю, шкури й роги…

— Приймемо їх до нашого товариства, залучимо до наших ігор, — запропонував Арсен, — утягнемо в стрімкий ритм п’янкої волі, позбавленої заборон так званої технічної цивілізації, від якої лише стає холодно й нудить, завоюємо їх і знищимо…

— Верзеш, як завжди, казна-що, Арсене! — скривилася Ріта. — А що коли вони не дадуть себе захопити й знищити? Або наведуть інспекторів ТСЗ!

Ватага принишкла, поглядаючи на Тібора, який довго мовчав у кріслі, аж згодом запитав:

— Едо, що робити?

— Поки що нічого. Там побачимо. Евакуйовані повертатимуться не всі разом, у них — свої проблеми. Терпляче спілкуватимемося з ними, розповідатимемо про важкі часи, коли ми боролися з мазутовими саламандрами, поки вони, евакуйовані, втішалися гірським спокоєм. Нагадаємо про свої жертви та бойові заслуги… Об’єднуватися можна завжди, й з нами нічого не трапиться, — говорив хитрун Еда те, що ми хотіли почути. — Арсен — повний йолоп. Зрозуміло, сюди ми ніколи не зможемо приводити нормальних людей. Через якийсь час ми будемо змушені розбігтись, але доти — carpe diem! Латиною це означає «лови момент», використовуй у житті все, що зможеш і доки зможеш!

— Гарна промова, нічого не скажеш! — похвалив Еду ватажок, подав йому пляшку рому, а сам повів Тіну до ванної, звідки вже долинав дух гарячої пари.

Повмикавши одночасно всі рефлектори й фени, ми влаштовували в квартирі африканську спеку. Еда приніс горілки, Ріта — розчинного порошку, ніхто вже себе не стримував. Я теж. Станіслав та Міхал повернулися з вулиці натомлені, миттю попоїли картоплі й поснули, притулившись до батареї. Коли мій любчик трохи нагріється, я розбуджу його й ми будуватимемо разом курінь у теплому раю.

Еда відбивавсь од настирної Мії (може, не хотів наставляти начальникові роги?), потім підсів на мою перину, ми весело теревенили, цей негідник умів бути галантним, а оскільки Станіслав і досі спав — у нас усе спалахнуло заново.

Польда й Арсен побилися за Ріту: сьогодні була Арсенова черга, але Польда, що набагато дужчий за суперника, тикав йому під ніс свою штучну руку. Ми