Андраш Беркеші - Списоносці

— Дозвольте доповісти, немає.

— Ну, не біда. Завтра до вечора я пришлю її тобі з Будапешта. В п'ятницю вранці одягнеш двох своїх найспритніших і надійних солдатів в уніформу і накажеш їм засісти в сторожових будках. До того часу, — а в твоєму розпорядженні три дні, — ти повинен навчити їх вітатись по-чеськи і робити все, що роблять на кордоні чехи. — Старший лейтенант уважно слухав, йому сподобалось завдання. — В четвер, увечері, з генерального штабу приїдуть два офіцери, а ранком у п'ятницю вони, одягнені у форму чеських офіцерів, рівно о шостій годині виїдуть з-за пагорка на «Татрі» з чеським номером до сторожових будок. Твоє завдання вивчити з солдатами всі формальності. Солдати мають віддати рапорт, але дивись, щоб вони, не дай боже, не збились. Навчи їх рапортувати без запинки.

— Дозвольте доповісти, мені все зрозуміло! Я вмію говорити по-чеськи, знаю всі їх звички і постараюсь добре навчити хлопців.

— Гаразд. А тепер слухай. У п'ятницю вранці, о п'ятій п'ятдесят, я прибуду сюди на машині. Рапорт здаси мені ти. Я привезу з собою одного чеха і, дотримуючись формальностей, передам його чеському офіцерові.

Старший лейтенант був захоплений.

— Пане підполковник, дозвольте зауважити: це геніально!

Незабаром я виїхав у Будапешт. Там швидко закінчив усі приготування. Вислав прикордонникам відповідну форму та спорядження, потім проінструктував двох «чеських офіцерів». Це були два співробітники контррозвідки, що бездоганно володіли чеською мовою. Вони потренувались у виконанні необхідних формальностей і в четвер, уранці, вирушили на місце.

Я дав розпорядження виготовити офіціальний документ прокуратури, за яким військовий прокурор, згідно з відповідною статтею міждержавного договору, нібито наказує передати чеським властям на кордоні біля Берегшураня затриманого чехословацького громадянина Яна Лишка, уродженця Тоткомлоша. Я звелів перекласти цей лист на чеську мову, поставити на ньому відповідні печаті, після чого попросив привести Лишка і прочитав йому документ. Він удавав, що нічого не розуміє. Тоді я підсунув йому чеський переклад і посміхаючись запропонував прочитати його. Прочитавши документ, Лишка глянув на мене очима, повними сліз, і схилив вдячно голову. Потім розписався під рішенням.

Уночі ми з чехом та одним лейтенантом сіли в машину і вирушили в напрямі кордону.

Рано-вранці ми прибули на місце. Влаштувавшись в казармі прикордонників, трохи відпочили. Я наказав покликати старшого лейтенанта, і він з сяючим від захоплення обличчям доповів мені, що завдання виконано і все підготовлено.

Рівно о п'ятій годині п'ятдесят хвилин ми прибули на «кордон». Старший лейтенант, наче бачив мене вперше в житті, відрапортував, як належить за статутом. «Чеські прикордонники» зацікавлено спостерігали цю сцену. Мій чех схвильовано тупцював на місці, а коли глянув на той бік, в очах його блиснули вогники прихованої радості.

Рівно о шостій з-за пагорка на великій швидкості виїхала військова машина і зупинилась перед шлагбаумом. Водій, згідно з попередніми вказівками, розвернув машину, підготувавшись до зворотної дороги. Потім він виліз з машини і почав перевіряти скати, вдаряючи по них ногою. Обидва «чеські офіцери» прийняли рапорт прикордонників і попрямували до шлагбаума. Туди ж підійшов і я в супроводі старшого лейтенанта. Ми привітались, обмінялися «документами», виконуючи церемонію з усією серйозністю. Нарешті, я кивнув глухонімому, щоб він підійшов до нас. Коли він став поруч, я промовив по-чеськи:

— Хоч ви й не чуєте, та нехай почують це пани чеські офіцери, що я від імені свого вищого командування урочисто прошу у вас пробачення за марні турботи і підозри. — Я дружньо потиснув йому руку і передав його «чеським офіцерам».

Очі глухонімого заблищали. На його змученому обличчі з'явився вираз полегшення, як у людини, що позбулась надто тісного взуття. Знову відбувся взаємний обмін вітанням, і «чехи» рушили до автомашини. Я схвильовано стежив за ними. Вони зупинились біля машини. Раптом обличчя глухонімого здригнулось, — це я добре бачив, бо стояв усього за кілька метрів, — в очах його блиснули сльози, він обняв і поцілував «чеських офіцерів», потім обернувся до нас і, піднявши кулак, промовив чудовою угорською мовою:

— Ну, почекайте, ми ще порахуємось! — Голос його щоразу мінявся від хвилювання. — За мордування, за все!.. — І на наші голови посипались прокльони, що завершились вибухом істеричного реготу. Цей невгамовний, моторошний регіт, здавалося, заглушив усі інші звуки.

Агент ще реготав, коли «чехи» привезли його назад. Замовк тільки тоді, коли дістав від мене доброго ляпаса за свої прокльони. Він миттю все зрозумів, очі його згасли, риси обличчя скам'яніли, здавалось, за кілька хвилин він постарів на багато років.

— Ну, друже, finita la commedia — виставу закінчено, — сказав я суворо.

— Кінець, — прошепотів він, схиливши голову.

Це було його останнім словом. Що сталося з чехом далі, не знаю. Я відвіз його в Будапешт, написав рапорт, і з мого боку справа була закінчена. Казмері сповна виплатив свій програш, але мене цікавили не так гроші, як авторитет в очах Титуса.

Про такі пригоди я міг би написати цілий роман, але відчуваю, що на це в мене вже не вистачить часу. Не знаю, чи багато ще днів лишилося мені жити… Мене мучать різні привиди. Всі, хто загинув від моєї руки, метушаться навколо. А коли ці примари дивляться мені в очі, стає моторошно. Якось уночі біля мого ліжка з'явились Кочмарош і Петер Сас. Це було жахливо! В їхніх очних западинах палав огонь, кістляві черепи світилися червоним блиском. «І все-таки ми перемогли… І все-таки ми перемогли…» — гукали примари без угаву. Цю істину я усвідомив уже давно, я давно відчув, що нашому світу настав кінець…

Пишу далі з великими пропусками, бо хочеться найдокладніше описати період після 1945 року. З попереднього ти, мабуть, уже помітив, яким двоїстим життям я жив у ті часи.

Пригадуєш різдво 1934 року? Якщо не помиляюсь, тоді тобі минуло чотирнадцять років. Ти приїздив додому на канікули. Тоді ти. вперше надів окуляри. Ти був мовчазним хлопчиною. Мати думала, що на тебе так вплинула урочиста обстановка різдва. Жолт глузував з тебе. Але ти не відповідав на його насмішки і взагалі не звертав на нього уваги. З твоєї поведінки я зрозумів, що ти ставишся до брата презирливо. З