Наталія Володимирівна Сняданко - Комашина тарзанка

Залишившись удвох у квартирі, Пилипко з дружиною деякий час продовжували існувати у виробленому попередньо ритмі, так ніби не наважувалися повірити, що на світі буває така розкіш, як однокімнатна квартира на двох. Вони продовжували розмовляти між собою пошепки, наче боялися, що їх почують, нечутно пересувалися вночі до туалету, навіть кохалися вони все ще за старою звичкою, шепочучи одне одному на вухо задихане «Тихше, тихше», яке ритмічним відлунням продиралося крізь тонку перегородку стіни між нашими помешканнями.

Але поступово усвідомлення власної свободи заволоділо ними. Вони почали все частіше вмикати музику і телевізор на повну потужність, спілкуватися, кохатися і сваритися між собою все голосніше, гримати дверима, виходячи вночі з туалету, і все частіше забували покласти слухавку на телефон, позбавляючи нас зв’язку. Більше в існуванні Пилипка і його дружини нічого не змінилося. Вдень вони і далі майже не виходили з дому, їли смажену на салі картоплю і дивилися телевізор, час від часу Пилипко зникав кудись вечорами, а вранці його разом із численними клунками привозила додому машина. Якби не голосна музика і сварки, що почастішали, про існування сусідів можна було б взагалі забути. Саме в цей момент я на кілька місяців виїхала з міста. А коли повернулася, довідалася, що одного дня приїхала міліція і почала обшук сусідської квартири. Пилипка вони забрали із собою. Пилипкова дружина теж «поїхала до мами». Квартира наразі порожня. Кажуть, туди час від часу навідується вуйко Зеньо зі свого «елєватора», але я ніколи його не бачила. Єдиним, що підтверджує цю чутку і нагадує про те, що тут жила родина Качок, є стійкий запах смаженої на салі бульби. Мабуть, він так ніколи і не вивітриться.

Щорічний Конкурс вибору чотирьох найбридкіших хворих світу відбувався уже втринадцяте. У його бренді поєднувалися символіка Червоного Хреста і піратського прапора – на фоні білого полотнища із червоним хрестом рельєфно виділялися чорним перехрещені людські кістки і череп. Цього року Конкурс проходив в Україні. Ідея його створення належала відомому магнатові шоу-бізнесу Мао Сень-Піну із Нью-Йорка, він же забезпечував фінансування. Основних умов участі в Конкурсі було дві: невиліковне захворювання кожного з учасників та особлива потворність хвороби, яка мала викликати відразу замість співчуття. Фіналісти Конкурсу їхали у двотижневу подорож містами своїх мрій. Протягом цієї подорожі, яка ставала центральною темою світових газет, виконувалися всі забаганки хворих, які протягом туру мали брати участь у численних прес-конференціях і зустрічах з публікою, терпляче відповідати на питання і старанно оголювати перед теле– та фотооб’єктивами свої пухлини, гнійники та екземи.

Мао Сень-Пін називав цей Конкурс доброчинною акцією і тішився славою всесвітньо відомого мецената, але далеко не всі були згідні з таким визначенням. Прискіпливі недоброзичливці підрахували, що протягом цих тринадцяти років бізнесмен, користуючись статусом мецената, звів до мінімуму свої податки, а його прибутки, не в останню чергу і завдяки медіа-резонансу від Конкурсу, виросли настільки, що Конкурс можна сміливо вважати вигідною інвестицією, яка не має нічого спільного з харитативністю.

Бульварна преса відразу ж розтиражувала цифри цих прибутків, вартість нерухомості, якою володіє меценат, його щомісячні видатки, з’явилися навіть компроматні фото – Мао Сень-Пін в борделі, Мао Сень-Пін серед наркоманів, Мао Сень-Пін у дуже нетверезому стані.

Серйозна преса сумнівалася, чи можна будувати шоу-бізнес на стражданні смертельно хворих, чи морально примушувати їх виставляти напоказ свої болячки, чи добре витрачати на це кошти, звільнені від податку, бо якби ці податки пішли на лікарні, то, можливо, завдяки вчасному лікарському втручанню вдалося б зменшити кількість невиліковно хворих.

Ще більш поважні аналітичні видання друкували розлогі есеї про кризу індустрії розваг, інфляцію смаків та уподобань, притуплення людської вразливості і загальний занепад духовності та моралі. Фейлетоністи поважних аналітичних видань саркастично розмірковували про те, що шоу-бізнес ніколи не відзначався особливо тонкими естетичними смаками, але якщо раніше в центрі його уваги принаймні було вродливе людське тіло, навіть нехай у вигляді сумнівної краси силіконового стандарту, то тепер увага публіки скеровується на найпотворніше. Ще трохи, і повернеться середньовічна мода на публічні страти, тортури на дибі, спалення відьом, і тоді різко впадуть телерейтинги всіх популярних передач, навіть прямих трансляцій з боксу серед суперваговиків. Найбільші песимісти пророкували майбутній занепад й індустрії сексуальних розваг.

Мао Сень-Пін ображався на такі заяви, наводив цифри своїх щорічних пожертвувань на Конкурс, які визначалися шестизначними цифрами, не вказуючи при цьому, ясна річ, що 70% цих коштів витрачається на рекламу, і скаржився на чорну людську невдячність. Цю полеміку преса друкувала не менш активно, наводилися коментарі незацікавлених осіб і авторитетних експертів, а всі публікації, як прихильні, так і критичні, переважно передували черговому Конкурсу Найбридкіших Смертників, від чого популярність і прибутки Мао Сень-Піна неухильно зростали.

Цього року критичних голосів було особливо багато. Можливо, причиною став нещасливий порядковий номер Конкурсу і пов’язані з цим технічні недоліки. Наприклад, українських організаторів звинувачували у тому, що зникла частина виділених спонсором коштів. Ті, ясна річ, заперечували і вважали причиною таких звинувачень примітивну заздрість тих країн, які так і не стали місцем проведення Конкурсу, хоча дуже цього прагнули. Дехто вважав, що Конкурс спершу повинен пройти у всіх країнах Європейської Спільноти, а другий і третій світ можуть зачекати. Але місце кожної наступної імпрези призначав сам Мао Сень-Пін. Він обрав Україну, бо його остання, п’ята за порядком, дружина виявилася українкою і розповідала, що цей край неймовірно гарний, не кажучи вже про якість тутешніх чорноземів, останнім часом трохи підіпсуту екологічною кризою.

Четвірка невиліковно хворих українців та українок була бездоганною з точки зору журі. При всьому бажанні нікому б не вдалося дорікнути організаторам, що хвороби учасників надто поважні чи недостатньо потворні. Журі подбало і про відображення локального колориту, кожен із учасників мав найбільш розповсюджену у своїй місцевості хворобу, вияви якої були гіпертрофованими відповідно до вимог Конкурсу. Вражав і юний вік фіналістів, адже ніхто з них не мав шансів дожити до вісімнадцяти.

Тринадцятирічний Кєша з Донецька народився у сім’ї шахтарів і став першим відомим медицині випадком успадкування найстрашнішого професійного легеневого захворювання гірників. На стінках його дихальних шляхів відклалося стільки вугільного пилу, скільки збирається у дорослого шахтаря за тридцять років безперервного стажу. Вже понад три роки Кєша не може самостійно пересуватися і дихає тільки завдяки спеціальним кисневим пристроям. Хлопчик розповідав журналістам, що пісяє і какає він кров’ю, а на доказ спльовував червоною слиною у хустинку. Кєша – кількаразовий чемпіон Донецька з шахів, переможець міської олімпіади з фізики,