Жюль Верн - П'ятнадцятирічний капітан

призначали на чотири роки, носили червоний жакет та ковпак із зебровой шкіри. В руках вони тримали знак своєї влади – довгий бамбуковий жезл, один кінець якого було натерто магічним зіллям.

Солдатам знаряддям нападу та захисту слугували луки, обмотані запасною тятивою та прикрашені бахромою, гостро відточені ножі, списи з довгими та широкими наконечниками та пальмові щити, прикрашені чудернацьким різьбленням. Щодо мундирів, то на них його величність не витратив ані копійки.

Замикали королівський кортеж придворні чаклуни та музиканти.

Мґанґа – одночасно є чаклуном та лікарем. Африканські дикуни сліпо вірять в чудодійну силу заклинань своїх мґанґа, вірять у ворожіння та фетиш – глиняні фігурки, поцятковані білими та червоними плямами, що зображують фантастичних тварин, або вирізані з дерева фігури чоловіків та жінок. Втім, багато чаклунів були так само понівечені, як і решта придворних. Мабуть, розгніваний монарх оплачував в такий спосіб невдалі спроби лікування.

Музиканти, чоловіки та жінки, трясли неймовірно дзвінкими тріскачками, били в лункі барабани, били довгими паличками з каучуковою кулькою на кінці у свої «марімба», тобто у тимпани, зроблені з декількох гарбузових пляшок різного розміру. Загалом, гуркіт стояв неймовірний і витерпіти його могли лише вуха африканців.

Над королівським кортежем майоріли прапори і прапорці, а ще вище на вістрях пік біліли черепи кількох сусідніх негритянських царків, яких Муані-Лунга переміг.

Як тільки король з'явився на площі, з усіх боків пролунали бурхливі вітальні вигуки. Солдати караванів вистрілили в повітря зі своїх старих рушниць, однак звук пострілів загубився у несамовитому реві натовпу. Хавільдари поспішно натерли свої чорні фізіономії порошком кіноварі, який вони носили в мішках на паску, і простяглися перед королем долілиць. Потім Алвіш, виступивши наперед, підніс королю велику пачку тютюну – «заспокійливої трави», як її називають у Казонде. Муані-Лунга якраз вельми потребував якогось заспокійливого засобу, бо невідомо чому перебував у дуже поганому настрої.

Вслід за Алвішом Коїмбра, Ібн-Хаміс та інші работорговці, араби та метиси, запевнили могутнього володаря Казонде в своїй відданості. «Мархаба!» – промовляли до короля араби, що мовою жителів Центральної Африки означало «ласкаво просимо». Метиси з Уджіджі плескали в долоні та низько, до самої землі, вклонялися королю. Деякі мастили обличчя брудом та улесливо простягалися ниць перед своїм мерзенним володарем.

Проте Муані-Лунга навіть не дивився на підлабузників і йшов повз них непевною ходою, широко розставляючи ноги, немов земля під ним дрижджала. Так він пройшов, а вірніше, прошкандибав серед натовпу рабів для продажу. І якщо работорговці боялися, як би король не оголосив своєю власністю будь-якого із невільників, то останні не менше страшилися потрапити під владу цієї лютої тварини.

Негоро ні на крок не відходив від Алвіша і разом з ним низько вклонився королю. Вони розмовляли туземною говіркою, якщо можна назвати бесідою розмову, при якій Муані-Лунга лише п’яно цідив крізь зуби нечленороздільні звуки. До того ж, він зажадав, аби його друг Алвіш поповнив запаси горілки, спустошені останніми гулянками.

– Король Лунга – бажаний гість на ринку в Казонде! – говорив Алвіш.

– Пити хочу! – відповідав монарх.

– Король отримає свою частку від прибутків ярмарку, – додав Алвіш.

– Пити! – повторив Муані-Лунга.

– Мій друг Негоро щасливий споглядати короля Казонде після такої довгої розлуки.

– Пити! – загарчав п'яниця, від якого тхнуло огидним запахом горілчаного перегару.

– Чи бажає король помбе чи меду? – лукаво запитав работорговець, чудово розуміючи, чого домагається Муані-Лунга.

– Ні, ні!.. – заволав король. – Горілки! За кожну краплю вогняної води я дам моєму другові Алвішу…

– По краплині крові з білої людини! – підказав Негоро, зробивши Алвішові знак, на який той ствердно кивнув головою.

– Білого? Вбити білого! – вигукнув Муані-Лунга, чиї дикі інстинкти відразу ожили з цією пропозицією португальця.

– Білий убив одного із агентів Алвіша, – продовжував Негоро.

– Так, мого агента Гарріса, – підхопив Алвіш. – Ми мусимо помститися.

– Відправте його до короля Массонго, у верхів'ї Заїру, до племені ассуа. Вони розріжуть його на шматочки і з'їдять живцем. Вони ще не втратили смаку до людського м'яса! – вигукнув Муані-Лунга.

Массонго був царком племені людожерів. У деяких провінціях Центральної Африки ще й досі практикується людожерство. Лівінгстон відзначає це у своїх подорожніх записках. Плем'я маньїма, яке живе на берегах Луалаби, з'їдає не тільки ворогів, вбитих під час бою, але й купує рабів, аби з'їсти їх, при цьому стверджуючи, що «людське м'ясо трошки солоне і майже не вимагає приправи». Камерон також зіткнувся з племенем людожерів – моена бугге, які по декілька днів вимочують в проточній воді трупи вбитих, перед тим як з'їсти їх, а Стенлі спостерігав випадок людожерства у жителів Укусу; словом, це доволі пошерений звичай в Центральній Африці.

Однак, якою жахлива не була б страта, видумана королем для Діка Сенда, Негоро вона не сподобалася: він не планував випускати жертву зі своїх рук.

– Цей білий убив нашого друга Гарріса в Казонде, – сказав він.

– І тут він мусить померти! – додав Алвіш.

– Де хочеш, Алвіше, – відповів Муані-Лунга. – Але за краплину вогняної води за кожну краплину крові білого!

– Так, вогняна вода, і сьогодні ти побачиш, що вона заслуговує на цю назву. Вона палатиме! Сьогодні Жозе-Антоніу Алвіш частуватиме короля Муані-Лунга пуншем!

П'яниця з розмаху ляснув по руці Алвіша. Він не тямив себе від щастя. Свита та дружини короля також розділили його захоплення. Вони ще ніколи не бачили, як палає «вогняна вода», і, без сумніву, думали, що її можна пити палаючою. Потім, вгамувавши спрагу алкоголю, вони вгамують ще й спрагу крові, таку могутню серед дикунів.

Бідолашний Дік Сенд! Які страшні катування чекали на нього! Якщо цивілізовані люди від горілки втрачають людську подобу, то можна собі уявити, як діє алкоголь на дикунів!

Неважко зрозуміти, що можливість піддати тортурам білу людину прийшлася до смаку й туземцям, і Жозе-Антоніу Алвішу, такому самому негру, як і вони, і Коїмбре, метисові з негритянської кров'ю, і, врешті-решт, Негоро, який відчував люту ненависть до людей своєї раси.

Настав вечір – вечір без сутінків, коли вслід за днем майже одразу ж наступає ніч, найсприятливіша пора для полум'яного алкоголю.

Ідея Алвіша запропонувати його негритянській величності пуншу, піднести йому горілку з нового боку, була дійсно блискучою. Останнім часом Муані-Лунга вже здогадувався, що «вогняна вода», власне кажучи, погано виправдовує свою назву. Можливо, вогонь, що жеврітиме від неї, більш помітно лоскотатиме втратившого чутливість королівського язика!

Отже, у вечірній програмі на