Жюль Верн - П'ятнадцятирічний капітан

Дік Сенд, замкнений у своїй тісній темниці, вийде з неї тільки назустріч смерті. Невільників – проданих таі непроданих – загнали назад по бараках. На великому чітоку залишилися лише работорговці, хавільдари та солдати, готові скуштувати свою частку пуншу, якщо король і його почет хоча б щось їм залишать.

Жозе-Антоніу Алвіш, дотримуючись порад Негоро, приготував усе необхідне для пуншу. На середину площі винесли великий мідний казан, що вміщає щонайменше двісті пінт рідини. У нього вилили кілька діжок найгіршого, але дуже міцного спирту. Туди ж вкинули перцю, кориці та інших прянощів, аби надати пуншу більшої гостроти.

Всі стали навколо короля. Муані-Лунга, похитуючись, підійшов до казана. Його притягувало до горілки, неначе магнітом, – здавалося, він готовий був кинутися в казан.

Алвіш благородно втримав його і сунув йому в руку палаючий гніт.

– Вогонь! – зкрикнув він з удавано захопленою посмішкою.

– Вогонь! – повторив Муані-Лунга і ткнув палаючий гніт в казан.

Як загорівся спирт, як гарно затанцювали на його поверхні сині вогники! Алвіш – без сумніву, для того, аби додати напою більш пряного смаку, – вкинув у пунш жменю морської солі. Відблиски полум'я надавали людям навколо казана тої примарної синяви, яку людська уява надає привидам. Сп’янівши від самого очікування, туземці дико заволали, застрибали і, взявшись за руки, закружляли у величезному танку навколо короля Казонде.

Алвіш, озброївшись величезним ополоником з довгою ручкою, помішував в котлі вогнену рідину, від якої обличчя скажених танцюристів відблискували синім.

Муані-Лунга підступив ближче. Він вирвав ополоника з рук работорговця, занурив його в казан, набрав палаючого пуншу і підніс його до рота…

Як страшно скрикнув король Казонде!

Відбулося самозаймання. Його наскрізь проспиртована величність спалахнув, як спалахнув би бутель з гасом. Вогонь цей не давав сильного жару, але тим не менш пожирав плоть.

Через таке несподіване видовище танок туземців розпався.

Один із міністрів Муані-Лунга кинувся до свого повелителя, щоб загасити його. Однак, будучи проспиртованим не менше за короля, міністр тієї ж миті загорівся сам.

Те саме очікувало на решту придворних, якщо б вони втрутилися.

Алвіш і Негоро не знали, як допомогти палаючому королю. Королівські дружини швидко кинулися навтьоки. Коїмбра біг ще швидше, знаючи про свою легкозаймисту натуру.

Король та міністр, впавши на землю, корчилися від нестерпного болю.

Коли тканини тіла так глибоко просякнуто алкоголем, при горінні виникає легке синувате полум'я, яке не можливо загасити водою. Навіть якщо вдасться загасити його ззовні, воно горітиме всередині. Не існує способу припинити горіння живого організму, всі пори якого насичено спиртом.

За кілька хвилин Муані-Лунга і його міністр були мертвими, але їх трупи все ще продовжували горіти. Незабаром лише жменя попелу, декілька хребців та фаланги пальців, не вразливі до вогню, але покриті смердючою сажею, лежали біля казана з пуншем.

Це все, що залишилос від короля Казонде та його міністра.

Наступного дня, 29 травня, Казонде виглядало незвично. Перелякані туземці поховалися у своїх хатинах. Вони ніколи не бачили, щоб король, плоть якого божественна, або якийсь міністр загинули такою страшною смертю. Декому із них траплялося спалювати собі подібних, а найстаріші ще пам'ятали про кулінарні складнощі приготування, пов'язані із людожерством. Тому вони знали, як важко обернути на попіл людське тіло, а тут король і його міністр раптом згоріли самі по собі! В цьому їм ввижалося та й дійсно було щось незбагненне.

Жозе-Антоніу Алвіш також причаївся в своєму будинку. Він боявся, щоб його не визнали винним у тому, що відбулося. Негоро пояснив йому через що помер король і порадив триматися подалі. Кепсько буде Алвішові, якщо його визнають винним: тоді без чималих збитків йому не викрутитися.

Однак, в голові Негоро майнула блискуча думка. За його порадою Алвіш пустив чутку, що незвична смерть володаря Казонде – неабияка милість до нього великого Маніту, що це честь, якою боги відзначають лише обраних. Забобонні туземці легко повірили в цю нісенітницю. Вогонь, який вийшов із тіл короля та міністра, був оголошений священним. Залишалося тільки вшанувати останній путь Муані-Лунгу, людини, що стала богом.

Ці похорони і пов'язані з ними своєрідні обряди африканських племен відкривали для Негоро можливість звести рахунки з Діком Сенд. Якби не свідчення багатьох дослідників Центральної Африки і, зокрема, Камерона, важко було б повірити у те, скільки крові проливається на похороні негритянських царків штибу Муані-Лунга.

Законною спадкоємицею царка Казонде була його дружина Муана. Негайно влаштувавши похорон, вона тим самим проголошувала свої права на трон і могла випередити інших претендентів, в першу чергу короля Укусу, який прагнув стати володарем Казонде. Крім того, ставши королевою, Муана уникала жорстокої долі, що їх очікували решта подружжя покійного короля, і одночасно позбувалася молодших дружин, які їй, першою за часом і старшої за віком дружині, чимало дошкуляли. Це особливо припало до смаку лютій мегері. Тому вона наказала оголосити народу під звуки рогу куду та марімби, що завтра ввечері тіло покійного короля буде поховано з дотриманням всіх встановлених звичаїв.

Наказ нової королеви не викликав заперечень ані з боку придворних, ані з боку народу. Алвішу та іншим работорговцям не варто було боятися сходження на престол королеви Муани. Вони не сумнівалися, що за допомогою лестощів і подарунків легко впливатимуть на неї. Отже, питання престолонаслідування було вирішено швидко та безболісно. Непокоївся лише гарем покійного короля і не дарма.

Підготовка до похорону розпочалася того ж дня. Вкінці головної вулиці Казонде жваво протікав повноводний струмок, притока Кванго. Його слід було відвести вбік для того, щоб осушити русло, і на його дні вирити могилу; після похорону струмок мусив відновити колишнє русло.

Туземці взялися будувати греблю, перекриваючи хід струмкові і тимчасово переправляючи його на рівнину Казонде. Наприкінці похоронної церемонії цю греблю необхідно зруйнувати, щоб вода могла повернутися до природніх форм.

Негоро вирішив приєднати Діка Сенда до тих, кого принесуть в жертву на могилі короля. Португалець був свідком того нестримного пориву, яким розгніваний юнак зустрів Гаррісову звістку про смерть місіс Уелдон та Джека. Залишись Дік на волі, жалюгідний боягуз Негоро побоявся б підійти до нього, аби не спіткати долі свого спільника. Однак, тепер при вигляді безпорадного, зі зв'язаними руками та ногами бранця, він розумів, що боятися нічого, і вирішив провідати його. Португалець був одним із тих мерзотників, яким мало мучити свою жертву, їм треба знущатися над нею.

Тому він відправився вдень у сарай, де юнака пильнували хавільдари. Дік Сенд