Антон Копинець - Іван Сила на прізвисько «Кротон»

Як хочеться піти додому! Як вабить оте синє-синє море Карпатських гір! Та на це літо ніяк не міг вибратися. Треба почекати рочок-два, аби дітки підросли, аби заробив на дорогу…

Сарака отой Амрозій. Дрібненький, та ще й збиткуються над ним.

І на думку надпливла ота коротенька бесіда за столиком у шанхайському ресторані, куди зайшли випити холодної води. Чомусь Грозні запитав тоді:

— Іване, Вам та забава в Мадріді принесла якесь задоволення?

— Ні, — вимовив своє найкоротше слово, яким останнім часом часто користується.

— Ви життям ризикували, — проспівав своїм тоненьким голоском, що іноді зривався на фальцет. — Страшно було, Іване?

— Страшно.

— А мене дрижаки брали, як від трясучки-пропасниці. Не міг собі місця найти на арені. Та чомусь вірив, що переможете.

— Перемогла пані Герцфертовова, Амброзі. Ми її слуги. А вона, що хоче, те з нами робить.

— З такою силою і ви піддаєтеся їй?

— Що поробиш, Амброзі. Жити якось треба…

— Хіба вам не вистачає платні?

— Вистачає. Від полудня до обіду. Чому звідаєте?

— Бо мені думається, мало такої платні такому чоловікові, як вам.

— Слабо. Айбо якось перебиваємось. А вам кілько дає?

— П’ятсот. П’ятсот крон на місяць.

Наче студеною водою жбурили Івану в лице. Він затрясся:

— Що?! І ви на оті геллери можете прожити?

— Мені, Іване, мало треба їсти. Хоч тим Бог Небесний заступився за мене.

— Так ви на половину менше маєте, як той, що за кіньми дозирає!

— Но та ото так, — відповів і сором’язливо, як дитина, потупив очі в стіл.

Прямо звідти пішов Іван до власниці цирку. Чемно привітався до неї. Навіть руку поцілував, від чого аж почервонів. Пані Герцфертовова ще майже ніколи не бачила його таким люб’язним та коректним. «Що з ним сталося, з тим німуром-ведмедем? — ніби перепитували її очі. — О, то мабуть, Ружена одшліфовує його…».

— Як ся маєте, мій витязю? — одразу запитала, як звільнив її руку.

— Як у цирку! — випалив несподівано…

Вона засміялася, придержуючи рукою золотаве волосся, що подекуди вже сріблилося. То було намагання прикрити долонею свою старість, котра з року в рік злодійкувато підкрадалася до її обличчя. Навіть фарби та різні мазі не допомагають: літа нестримно бігли до п’ятдесятки і залишали за собою зморшкуваті та сивуваті сліди.

— Як це вас маю розуміти?

— Життя — на колесах! Сьогодні тут, а завтра — там. Як той Фігаро співає… — Раптом його обличчя змінилося, мов небо перед бурею. Та стримався, аби сказати не голосно, а так, як досі: — А дехто, прошу вас, має фіґу за це.

— Ну, витязю мій, вперше бачу, же ви, крім усього, ще й фіґляр! — намагалася пані перейти на м’який тон. Кокетливо проспівала: — Ви, думаю, тепер маєте добру платню. І шанси маєте ще більше заробити. То вже особисто від вас залежить.

— Я не про себе, пані.

— Про Руженку?

— Ні. Кілько ви платите Грозніму?

— О, витязю мій, йому того вистачає більше, як треба. Він сам мізерний, чи не правда?

— Він — чоловік, пані Герцфертовова! — грізно подивився на неї.

— Розумію вас, розумію, пане Сило! — швидко протеленькала, а потім — прохаюче: — Але ж він сам жодного разу не скаржився, повірте мені.

— І мені не говорив, — скривив душею Іван, аби не викликати у власниці цирку невдоволення до Амброзія. — Я від других дочувся.

— Він і роль таку грає, же…

— Він — наш конферанс’є! — забувши про коректність, перебив її. — В деякій мірі і від нього залежить усіпх наших виступів. Як ви гадаєте, пані Герцфертовова, як хліб смачніший та споживніший: з маслом чи без нього?

— О, пане Сило, ви мудро говорите! — спробувала усміхнутися та чорні відблиски злості пробивалися на її лице. — Погоджуюся з вами, — відповіла, хоч зовсім протилежна думка дратувала: «Звідки той німур набрався такої нахабності?» — Зважаючи на ваше прохання, мій витязю, з завтрашнього дня ваш патрон буде мати вдвічі більше. Вас це задовольняє, чи не так?

«Ведмедиця, випущена на волю! Вона із мене хоче виссати всю силу, до цятки, а потому пустить під сім вітрів. Гей, не діждеться того! Є ще сила у моїх жилах, у кістках! Айбо не дам їй, аби сміялася над моїм побратимом! Я заступлюся за нього!».

Хвиля за хвилею набігали і билися в пароплав, наче хотіли вигулькнути на палубу з моря, що стало тісним для них.

«Поправді, ба ци надовго буде тої сили? Гей, якби ще найти якогось фіґляра, аби гроші добрі заплатив, бо дуже їх треба. Маленькі підростають. То в кожний ротик треба дати по ложці… Та то, може, якось уладиться, аби лише війни не було. Бо кожному видко — не траву косити збираються німці, коли маширують по вулицях з тими канонами-пушками та машинами. То велика біда може статися. Недобре то буде, корінець би ’му висох!.. Гей, недобре. Пани бісяться, бо мають доста грошей. А на війну підуть такі, як я. І ще