Борис Левандовський - Бабай

її відразу відкинула), пожовкла від старості фотографія молодого чоловіка у військовій формі (вона бачила його вперше, проте, догадалася відразу, що це її дід; баба ніколи не показувала їй цю фотографію) та деякі документи, зокрема бабин паспорт, кілька старих листів, ще один дрібніший пакунок, акуратно загорнений у тонку матерію, — його Ліза відклала в сторону, щоб переглянути пізніше. І гроші.

Грошей було багато. Принаймні, для Лізи — такої суми вона не тримала в руках ніколи. Приблизно пенсія баби за рік, а може, і більше. Навряд чи та збирала собі на похорон. Незважаючи на ситуацію, Лізою опанувало похмуре роздратування: деякі купюри вже давно встигли вийти з обороту, а вона звикла щодня відмовляти собі в усьому.

Щоправда, знайденої суми цілком вистачало б, щоб відносно нормально прожити кілька місяців, не працюючи. Хоча навряд чи це тягло на рівноцінну компенсацію за чотири жахливі роки, проведені вдвох з бабою.

Розгорнувши менший пакет, Ліза з подивом виявила мамині речі: кілька золотих прикрас (які вона неодноразово намагалася відшукати після її похорону і, зрештою, вирішила, що вони або загадково зникли, або — у що Ліза вірила більше — на них мовчки наклала руку стара), носова хустинка, у куточку якої Ліза сама в десятилітньому віці вишила ім’я мами до її дня народження, і непідписаний конверт без марки. Усередині нього зашелестів аркуш паперу. Ліза дістала і розгорнула.

Це виявився лист… адресований їй.

Від мами.

«Люба моя донечко!

Найменше в світі мені хотілося б, щоб цей лист потрапив тобі в руки. Це означає, що знайшла ти його випадково, розбираючи мої речі. Уже після похорону.»

(У Лізи потекли сльози, але вона змахнула їх, продовжуючи читати далі).

«Сподіваюся, коли-небудь порву його сама, якщо мені стане краще. Останнім часом мені здається, що в мене рак. Сили кудись випаровуються, начебто щось ссе… (далі цілий рядок густо закреслено). Але ти й сама, напевно, розумієш чи зрозумієш колись, що я не можу зараз… (знову закреслено)…тому волію не знати напевно.

Найбільше мене зараз турбує твоя нелюбов до бабусі, тому я і вирішила написати цей лист. Пам’ятай, сьогодні ти мені дещо пообіцяла (Ліза ще раз перечитала останній рядок: сьогодні ти мені дещо пообіцяла… — виходить, лист було написано менше ніж за добу до смерті мами), але я боюся, що через рік чи два сьогоднішня розмова здаватиметься тобі не такою вже і важливою. Прошу тебе ще раз: будь ласка, Лізо, не забувай, що вона моя мати. Скажу навіть більше — вона найкраща мама в світі! У всякому разі, я пам’ятаю її такою до того страшного дня, поки вона не… навіть не знаю, як тобі це пояснити — не вмерла і не воскресла? Це, здається, називають ще клінічною смертю. Мені було тоді лише дев’ять років, і про цей випадок я знаю лише з чужих розповідей. Бабуся випала з човна на озері і ледь не потонула. Точніше… (закреслено) вона ніколи не вміла плавати. Поки її витягли з води і приїхали лікарі, вона вже… Її вважали мертвою і навіть не намагалися щось зробити, оскільки час клінічної смерті має визначені межі, а минуло вже значно більше часу. Значно більше. Але по дорозі в морг вона раптом закашлялася, почала блювати водою з озера, а потім отямилася. Лікарі назвали це чудом.

Але з того дня вона дуже змінилася (останнє слово було жирно виділене чорнилом). Я думаю, це через пережитий шок. Шкода, ти ніколи не бачила її тією, колишньою. Що б не сталося, не кидай її. Хоча б заради мене.

Молюся, щоб ти ніколи не прочитала цей лист.

Дуже люблю тебе.

Мама».

Потім, заспокоївшись, Ліза перечитала лист ще раз.

— Я стримала свою обіцянку… — вимовила вона вголос, витираючи кінчиками пальців уже майже сухі очі. — Я дотрималася свого слова, мамо.

Погляд знову повернувся до конверта з листом, і на її обличчі відбилося здивування. Чому баба мовчала про його існування? І чому лист узагалі опинився в неї?

Але, схоже, всі відповіді стара забрала із собою в могилу.

Крім маминих речей, у меншому пакеті Ліза знайшла ще дещо: невелику білу картонку, складену вдвічі і від цього схожу на обкладинку для тонкої книжки або на кишенькову папку ентомолога — таке враження навіювали невисокі, міліметрів зо п’ять, бортики, що не дозволяли стикатися сторонам у складеному вигляді.

Вона розкрила її. Одна сторона була зовсім чистою, а на іншій… Ліза здивовано завмерла.

На неї дивилося її власне обличчя. Зображення було не просто разюче схожим на оригінал — воно здалося Лізі живим! Можливо, через рельєфність, оскільки було складено з безлічі (сотень!) жовто-помаранчевих напівпрозорих лусочок. Ці довгасті тонкі лусочки їй навіть щось нагадали.

Однак, придивившись, Ліза зауважила, що портрет ще не завершено: краєчку лівого ока не вистачало останнього штришка.

Вона відвела зображення на довжину витягнутої руки: скільки ж праці і часу треба було бабі, щоб… Та й навіщо?! Навряд чи, щоб приємно вразити.

«Ну, принаймні, ти тепер знаєш, на що вона витрачала ті дві години щодня, крім вихідних».

Як би там не було, запідозрити у старої такі здібності Ліза ніколи не насмілилася б: портрет