Богдан-Ігор Васильович Антонович - На другому березі (збірник)

І зір розтратниця — зла ніч і день сліпучий розтратно твореним і нищеним багатством… Чергою явищ неповторних в світу кручі зростання й проминання сплетені суцільно. Вирує квітний дощ, бацилі, світло, птаство. Коли в дня гаморі хвилину знайдеш вільну, задумайся на мить про сонця марнотратство! ДНО ПЕЙЗАЖУ Корови й дині. Білий янгол на лопуха зеленій плахті. Хто будить в серці тужну п'янкість і хто колише темний страх твій? Що неоправданий, таємний, мов кріт, від дна коріння риє і грає, мов кларнет підземний, в кипінні форм, у барв завії. І як зродився без причини, так без причини щезне знагла. Природи лоно мрячне й синє, і сонця кіш, і кіш землі, що в ньому корови, квіття, дині й янгол. МІЙ ДАВНІЙ ГОЛОС Палкий, нічим незаспокійний, ловлю слова, мов барвні скельця. Як же ж я терня туги рвійне з корінням вирву з штольні серця? Терпке похмілля свіжих ранків п’янить, як і давніш п’янило. Дивлюсь в блакитну призму склянки, де заламалось небо в хвилі. Рожевий чай, мов піна з сонця, зелений морок сном колише. Заслуханий у дружній вітер, свій давній голос чую в тиші: «Аж юне серце затремтить, незаспокоєне й несите. Устами спраглими в цю мить всю хмільність світу хочу спити».[73] БУРЯ Надходить буря. Сиві вільхи в тривозі туляться до себе. Щоб відідхнути, просить пільги, хоч на хвилину, в багрі небо. Мов стовп, піднявся вихор тричі, і сяють блискавки, аж маки червоні сплющують зіниці і клоняться хорунжим ляку. Кларнетів схлип, і вітру помах, і виє лис — нічний астроном. Червона неба папілома прорізана, мов бляха, громом. Це з-понад бурі безкрай вільний, схилившись, риє в хмарах ями. Тоді слова швидкі й доцільні, мов леза, схрещую з громами. ДИВО Над ранком. Зорі з вовни мряки, мов злоті ґудзики з плаща, відпоре день і сім’ям маку розсипле солов’ям в кущах. В сувоях тиші сплять долини, де мох задуми й мох імли, аж скотиться стозерна диня на лопуховий ранку лист. Як диню сонця зсуне вітер на решето ясних долин,