Богдан-Ігор Васильович Антонович - На другому березі (збірник)

розплющують зіниці квіти і листя рветься в дальню синь. А серце, що, незаспокійне, збагнути хоче все до дна, тріпочеться і з листям рвійним до болю прагне дива дня. ВІЩИЙ ДУБ Сніг зеленіє в світлі ночі, сніг блакитніє в світлі дня. Цей дуб — то дерево пророче, корява ліра з його пня. Сніг попеліє в сірий вечір, щоранку у вогнях цвіте. Із рани сонця кровотечі б’ють в царство снігу золоте. Лиш дуб один крізь біле море, дельфін рослинний, вдаль пливе і лірою сніг-саван поре, віщуючи життя живе. КОЛОДІЙСТВО Вже сонця колесо збиває стельмах, ще обруча — до осі полум’яної! Цим возом їхатиме завтра Зельман, ключар і староста гульби весняної. Відносить стельмах сонце ковалеві: — Обруч найбагряніший викуй, майстре мій, щоб сонце жевріло ясніш від гриви лева весні трояндній й осені оайстреній! ЧЕРЕМХИ Мов свічка, куриться черемха в побожній вечора руці. Вертаються з вечірні лемки, до хат задумано йдучи. Моя країно верховинна, — ні, не забуть твоїх черемх, коли над ними місяць лине вівсяним калачем! БАТЬКІВЩИНА Жовті косатні цвітуть на мокрих луках, як за днів дитинства, в кучерявій млі. Вилітають ластівками стріли з лука, білі стріли літ. Оси золоті в чарках троянд розквітлих, мокрі зорі куряться під сизий вечір. Ще горить твоєї молодості світло, хоч новий десяток літ береш на плечі. Слухай: Батьківщина свого сина кличе найпростішим, неповторним, вічним словом. У воді відбились зорі і обличчя, кароокі люди і співуча мова. УРИВОК Боюсь згасити світло лампи, бо може стати ще страшніш, і ніч, розкладена на ямби, у серце вбилась, наче ніж. Ніяк заснути! Кличуть півні, годинник б’є, і місяць лине. Мій сон, мій голос неспокійний в моїй трагічній Батьківщині. ЗАБУТА ЗЕМЛЯ Село вночі свічок не світить, боїться місяця збудити, що жовтим без наймення квітом цвіте в садах, дощем умитий. Густа вода спливає з гребель, де обрії спинились в леті. У бурих кублах побіч себе звірята, люди і комети. Забута земле під дощами, під оливом рудого неба! Ця пісня серцю наче камінь,