Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

а щоб ми всі — разом. Щоб, мовляв, подивитись, чи ми справді однакові в усьому. Почувши це, Ханна вперше за весь час нашого знайомства почервоніла і кинула в дарвенхардця рушником, який обмотався йому довкола голови. Ми тоді довго сміялись, а питання про купання разом більше не піднімалось.

Лазня, на відміну від будівлі, що навівала тугу, де розташовувались кімнати для спання та таверна, справляла доволі позитивне враження. Тут не панував бруд, а ділився будиночок на дві кімнати. В одній було гаряче-гаряче, стояла грубка з розпеченим у ній камінням, лежанка та відро з водою і ковшем, аби наробляти пару. В іншій були великий чан з джерельною водою та довга лава. В першій кімнаті підлога була просто дерев’яною, встеленою тканими килимками, а в другій — притрушена пахучим сіном.

Служниця видала нам чисті рушники, а за кілька монет принесла ще тарілку з печеними м’ясом та картоплею, сиром і хлібом. Та пляшку вина — на моє прохання. Не була певна, чи Ханна теж питиме, а от мені після побаченого вдень хотілось трохи задурманити голову.

— Просто прекрасно. Здається, можливість гарно помитись і попоїсти завжди була ключовою в моєму житті. Ну, коли не доводилось пильнувати, аби мене не покалічили чи не вбили, — промовила Ханна, влігшись на лежанку, встелену шкарубким коцом, і вдихаючи гарячу пару. За мить до цього, коли дівчина відвернулась від мене, я мимоволі побачила темні смуги на її спині. Всього на мить — своїм ослаблим Стожаровим зором. Інші люди не могли бачити тих давно залікованих, що й сліду не лишилось, ран.

Я теж лягла — місця для нас двох було вдосталь.

Повітря проникало в груди приємним вогким жаром, рушник на тілі видавався мало не периною, так під ним парило. Але я з радістю думала про те, як моя шкіра стає чистенькою та свіжою. Здавалося, що й голова яснішала в тій парі. Поволі, невпевнено, але думки про жахіття дня поступалися місцем сонливості. Було майже темно, горів тільки каганець в лампі та ще червоніло вугілля під камінцями в грубці.

— В школах, де ти навчалась... розкажи про них. Я ніколи не питала, але це справді цікаво. Бо в моєму світі подібного немає. Було хіба колись, ще за давніх часів... Як у таких місцях із водопостачанням? З чистотою, з одягом? — спитала я, підносячи погляд догори. Ми лежали вздовж лави, голова до голови.

— Нормально. Белати завжди гарно оснащують все, що стосується військової справи. В Сколісі нас викачували в болоті під час ранкових розминок. Якщо ти біг і не витримував — вкидали в болото. Якщо не міг віджиматись — ще й наступали на спину. Але можливість помитись опісля була завжди. Гарячий душ і гарячий сніданок — цього насправді ніколи не шкодували. Я навіть трохи набрала ваги попервах, бо вдома завжди недоїдала. Дарвенхард також забезпечував необхідним, хоч там я дуже мерзла в своїй кімнаті. В тій школі не передбачене опалення. І гаряча вода в купелі не надто рятувала. Неможливо ж весь час у ній сидіти. Але наставник навчив мене витримувати холод. До речі, Анно. Тут нас ніхто не бачить, зробись нормальною і відпочинь. — Ханнин голос звучав глухо. Вона виглядала втомленою, хоч я ніколи не могла пригадати, аби дівчина засинала раніше за мене. Але зараз видавалося, що ми перебуваємо в однаковому стані. Слова зависали в повітрі, повільно розчиняючись в пітьмі, як дим.

— Я... забула. Не подумала про це. Вже звикла до цієї маски, хоч вона й виснажує останнім часом так, як ніколи раніше. Ти права: напевне, втома стала настроєм.

Я заплющила очі і відчула, як наче хвиля злинула з обличчя, прокотившись легкою судомою по всьому тілу. Я знову стала чорнявкою та повернула справжні риси обличчя. Відчуття полегшення виявилось феноменально сильним. Втома відійшла на задній план.

— Мені поки досить. Іду в чан, — мовила я, підводячись. Стало важче дихати. — Приєднуйся. Їжа там. І... вино. Я розумію, що навряд чи нас можна назвати близькими подругами, та це не заважає нам разом випити. День був важким.

— Важким. Але... Я не вживаю алкоголь. Ніхто з нас, — мовила тихо Ханна, поглянувши мені услід. Я прочинила двері і, виходячи в сусідню кімнату, все ж озирнулась:

— Свою зброю ти теж ніколи не лишала. До цієї мандрівки.

І то була правда. Єдиним місцем, куди Ханна не брала свої сто ножів та лук зі стрілами, лишаючи їх під опікою Всевлада, була лазня.

— Якщо ти комусь розкажеш, я тебе пристрелю, — сказала дівчина, роблячи з пляшки великий ковток. Я досі вовтузилася, звикаючи до холодної води, від якої тіло все ж було в захваті. Ханна одразу сіла в чан, немовби в ньому було тепло, навіть на мить не зіщулившись.

Втерла ліктем підборіддя, передала мені вино:

— А я можу, ти знаєш.

На смак воно було доволі стерпне, з присмаком смородини. Я кивнула, випивши, а тоді потяглась за сиром і м’ясом. Довелось перехилитись з чану, і я мало не випала. Але цілі досягла. Напхала в рот стільки, скільки могла і, з зусиллям пережувавши, ковтнула. Блаженно відкинула голову на край купелі, дивлячись на темну дерев’яну стелю.

— Ти так багато розпитуєш про наш світ. Це зрозуміло, ти тепер тут. А що з твоїм?

Якусь мить