Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

— Що тебе цікавить?

— Ким ти була? Хто твої батьки?

— Батько — впливовий суддя. Мама викладає історію. Батьки розлучилися п’ять років тому, відтоді я мешкала окремо, — знову на якийсь час запала тиша, я збирала думки докупи. — Я не знаю, насправді, що про себе розповісти цікавого. Я була студенткою, вивчала іноземні мови. Але вчилася так собі, якщо чесно. Зустрічалась із різними чоловіками, але ніколи не кохала. Мала товаришок, але не подруг. Якось зустріла Тараса, тоді мій світ змінився. Розійшлися через дурість в голові, як одне, так і друге. Він іншу полюбив. Я також... хоч і не впевнена, — я сіла рівніше, дістала пляшку, що стояла на підлозі, випила ще. Ханна слухала мене і вперше я помітила, що вона вміє супитись.

— Після Тараса в тебе був...

— Артур. Той, що копія Всевлада. І, реально, це дуже дивно. Навіть дивніше за нашу схожість, якщо таке можливо. В них однаковий сміх, вираз обличчя, коли дратуються, і...

— Дай пляшку.

Ханна зробила кілька ковтків, а тоді покалатала посудиною. Судячи з хлюпоту, лишилось менше половини.

— Які стосунки вас поєднували?

— Такі, як чоловіка та дружину. Тільки ми не були справжньою сім’єю, — просто сказала я. — Жили разом без законних зобов’язань. Доволі довго.

— Тобі подобалось таке життя?

— Так. Хоч якби я не мала стількох тарганів у голові, нам обом було б легше, — повела я плечима. Після першого шокуючого холоду тіло оповило тепло в воді, а тепер воно поступово почало зникати. Закортіло знову в гарячу пару.

— Тарганів у голові? — щиро здивувалась Ханна.

— Ну, так кажуть. Коли є проблеми з визначенням бажань чи щось подібне.

Я встала і потяглась за рушником. Загорнувшись, вилізла з чану та, пройшовши босими ногами по соломі, сіла на лаву. Ханна не поспішала покидати купіль. І тут я наважилась:

— А ти і Всевлад?

— Ми ніколи не були такими близькими, як ви з Артуром, — голос дівчини пролунав спокійно. Але сплеск довкола її аури видав хвилювання. Та... зніяковіння.

Відчула, що дурнувато всміхаюсь. Хміль вдарив у голову.

Спробувала приховати усмішку, але губи чомусь розтяглись ще дужче.

— Серйозно? Чому?

— Навряд чи хоч з одним своїм хлопцем ти настільки відрізнялася в плані соціального статусу й приналежності до інших народів. Перестань так посміхатись, ти мене дратуєш! — гаркнула дарвенхардка. Я, звісно ж, не послухалась. Ми вперше говорили на особисті теми. Можливо, варто було бути тактовнішою, щоб не зіпсувати спокійної атмосфери, але я не могла стриматись.

— Мені подобається наша розмова, — захихотіла.

— Та ти п’яна!

— Ти теж. Ти емоційна... ну... гм. Більше, ніж... гм. А зазвичай така... — я повела рукою в повітрі, показуючи, яка.

Промені потягнулись із простору, торкаючись моєї шкіри, невагомо сполучаючись із силою, яка текла венами. Вперше за довгий час я побачила їх так чітко.

І завмерла, відкривши рота.

— Ти мене лякаєш, — проказала Ханна замогильним голосом. — Ми не випили аж так багато.

— Вилазь, мерщій!

— Чого це?

— Просто послухайся. І не став дурних питань, — буркнула я, намагаючись не зруйнувати крихкий зв’язок.

Ханна більше не питала. Вилізла з води, обгорнулася рушником.

— Що далі?

— Сідай і візьми мене за руку. Не за цю! За ліву.

Дівчина стиснула мою долоню вологими пальцями і вичікувально завмерла. Прохолодне тремтіння прокотилося моїм тілом від місця дотику.

І я, переповнена несподіваної рішучості, схопилась правицею за найближчий промінь. Думала, він обпече, але ні — сили захистили. Я відчула, як вони прибувають, вливаються в тіло з простору, з землі. 3... дотику наших рук. Будь-яке сп’яніння миттєво покинуло мою свідомість. Я подивилася на свого блакитноокого двійника.

— Ханно, ти... ти мені допомагаєш. Що ти робиш чи думаєш?

— Нічого, — здивувалась вона.

— Це неймовірно. Але правда. Відірвана від Метейського краю, я перестала добре розуміти довколишнє середовище, сприймати його як Стожар. З тобою ця здатність повернулася.

— Вітаю, — обличчя дарвенхардки знов набуло незворушного виразу. Вона не поділяла радості відкриття. Не зрозуміла одразу, що це нам дає.

— Подумай про Вишену, — мовила я, стискаючи прохолодні пальці у відповідь. — Заплющ очі, виклич у голові її образ. Я розумію, ти можеш не пригадати усіх деталей її обличчя. Та я бачила