Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

його в спогадах Всевлада. Ти ж... згадай її сміх, емоції, що ти переживала поряд із подругою. Мені потрібен почуттєвий контакт.

Якийсь час нічого не відбувалося. Мерехтіли в повітрі безіменні промені, що вели до якихось людей, якихось облич, якихось проблем. Тріскотів ґніт у лампі. З-під дверей, що вели в сусідню кімнату, проривались хмаринки тепла і пари. З-під інших, тих, що вели надвір, помітно віяло сирістю. Все це я відчувала на вологій шкірі та волоссі, яке неприємно обліпило спину й плечі, як щось гостре, зайве. І тільки пальці Ханни були тим незворушним та чітким, на чому я справді зосередилася. Слухаючи, намагаючись відчути та сприйняти; майже не дихаючи. Очі вона заплющила, повіки ледь тремтіли.

Її рука легенько здригнулась.

І з місця дотику наших долонь пролилась, пройшла простором сліпуче-червона доріжка, переливаючись різними відтінками й почуттями.

Правою рукою я вказала напрямок.

— Північний схід. Що там? — відчувши мій порух, Ханна розплющила очі і часто заморгала, немовби на мить засліплена яскравим світлом.

— Вона... жива. Я зможу її відшукати.

— Це... тому, що ми разом випили?

Більш дурнуватого питання Ханна ще ніколи не ставила. Напевне, недаремно дарвенхардцям не можна алкоголь.

Або вона просто схвильована.

Я усміхнулась. Настав час сказати.

— Ні. Це тому, що я — Стожар. А ти — патрійка. Поряд із тобою я сильніша.

Дівчина відсмикнула руку і стиснула губи. Моя відповідь їй не сподобалась.

Розділ 2

Тієї ночі Ханна вперше заснула швидше за мене. Я слухала її тихий спокійний подих і дивилась на темно-синю латку вікна, яка хіба трохи вирізнялась на тлі чорноти стін — ніч була похмурою, світло місяця й зірок ховалось за пеленою хмар.

Повітря сповнював аромат олійки, яку ми втирали в шкіру обличчя і рук, аби вони якомога менше страждали від обвітрення. Він містив в собі нотки соснової свіжості, і від них голова йшла обертом.

Я дихала на повні груди, здавалося, що на якийсь час опинилась не в будинку, де ночували невдахи-белати, а в Дикому краю. І ось листя шурхотить під ногами, вітер проривається поміж густо сплетеним гіллям високо-високо вгорі. Дерева, грандіозні за розмірами, вчетверо більші за ті, що ростуть північніше. Їх кора — то шкіра цього світу, вона стерпіла так багато, потемніла, потріскалась. Та від цього не припинила бути живою. Ці створіння, такі несхожі на людей та тварин, несвідомі, але — живі, вплелися корінням глибоко в землю, вплелися між світами, між часом, єднаючи дні, коли були ще зовсім юними і споглядали розквіт величної держави, та ті, коли діти Патрії перетворилися на зчорнілих рабів-підкорених, метеїв. Вплелися дерева корінням в історію і не відпускають її, тримаючи пам’ять, єднаючи навіть мертве, давно зогниле, заховане від очей людських із живим світом, сповненим сонця, тепла і буяння. Скроплені кров’ю і дощами.

Я йшла між ними, аж доки не побачила попереду щось таке... знайоме. Старий пень, менший за розмірами за ті, що мали б лишитись від велетнів-дерев. Або то було молоде дерево, коли його зрубали, або... він і не з цього лісу взагалі, я бачила його не в Дикому краю. Та остання думка майнула якось непретензійно, невиразно.

Підійшла до пня, взялась за нього руками і потягнула.

То виявилася кришка підземної криївки. З-під землі війнуло холодом і сирістю, а ще — пітьмою.

«Втікай!» — гупнуло в голові, але ноги не скорились. Переступили через край отвору і, намацавши дерев’яну драбинку, почали спуск донизу.

Майнув перед очима, зникаючи, ліс. Зелене листя високо вгорі та проблиски блакитного неба між ним стали віддалятися. Здавалось, от-от — і буде долівка, спуск припиниться. Але він не припинявся, аж доки я не опинилася в цілковитій пітьмі.

А тоді раптом вона опинилась в мені. Я відчула, як стиснуло груди, як запалала гортань від того, що повітря в ній стало іншим. Гарячим, сухим. Обличчя обдало жаром і, здається, обсипало піском. Я спробувала закашляти і не змогла. Хотіла вдихнути глибше — але не вдалось.

І раптом не змогла згадати, хто я. Пітьма в тілі перетворилася на почуття — тугу. Безмежну, всеохопну, тягучу. Від неї боліло і не було сховку.

Розплющила очі.

— Анно. Я досі чекаю.

Світло заливало простору спальню, падаючи дощем із золотих краплин на розкішне ліжко з різьбленою спинкою з червоного дерева, вишукані меблі, білий пухнастий килим. На картину зі сплячою дівчиною, що висіла на стіні над ліжком.

Омивало м’яким потоком силует чоловіка в чорному діловому костюмі. Він стояв обличчям до вікна, високий, дужий, з чорним хвилястим волоссям, зібраним на потилиці в хвіст. Дивився поперед себе.

Картина видавалась би надзвичайно приємною, зважаючи на тепле проміння і золотистість в повітрі, на силует, якби не те чорне відчуття болю в грудях, що розривало їх, б’ючись всередині, мов птах зі зраненими