Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

крильми. Воно батожило ребра, легені й серце. І раптом прийшло усвідомлення — воно не моє, воно — його.

Чоловік обернувся і ковзнув крізь мене поглядом як крізь порожній простір. Хоч і чекала, надзвичайно чекала, аби помітив. Та не зміг. Бо насправді я була десь не там. Але чомусь бачила його і відчувала, як навчилась уже відчувати людей. Як навчилась уже пізнавати не по-людськи, так і в ньому споглядала пітьму. Не через чорний колір очей. Не через жорсткість, що з’явилась у кутиках губ. Через його страждання.

Він тримав щось у руках. Придивилась.

То була невеличка коробочка, оббита оксамитом. Відкрита. Всередині — золота каблучка без прикрас.

Обручка.

Та, яка мала прикрашати мій палець. Та, про яку я ще не знала.

Розплющила очі. По брудній стелі повзли перші промені світанку. Поряд тихо спала дарвенхардка.

А серце калатало, як шалене.

* * *

— Там, куди ми прямуємо, знаходяться Лихогори. В них видобувають каміння для будівництва, а поміж хребтами проходить один із водних каналів, який і використовують для сплаву, — сказав Всевлад, коли ми вранці знову опинились на гостинці. Місто лишилось позаду, праворуч ми оминали кар’єри, що були на доволі значній відстані. Звідти курило димом і пилюгою. Ліворуч пролягли темні землі, а за ними вдалині виднілись пагорби, вкриті деревами. Небо затягло сірою поволокою хмар. Був ранній ранок, поволі ставало світліше. Прямували наразі неспішно, видавалось, що за минулу ніч ніхто не відпочив, як слід. Морозу не було, та повітря було сирим і неприємним.

— Наскільки більша імовірність вижити в Лихогорах, аніж в інших районах цього краю? — спитала Златодара.

— Там не так страшно, що легені почорніють від сажі, але праця дуже важка. Може камінням завалити. Є й інші біди, що можуть статись через природу тих місць. — дарвенхардець здвигнув плечима. — Але ж Анна сказала, що Вишена жива. Будемо сподіватись, що цей факт не зміниться за наступний тиждень.

— Лихогори — то ті, про які думаю? Скелясті уступи, вузькі кар’єри? Це там повені, страшніших за які немає ніде в Циркуті? — спитала Ханна, поглянувши на товариша.

Всевлад кивнув.

— Там. Тому будемо сподіватись, що виберемось звідти до того, як впаде перший великий дощ. Достатньо, аби він лив всього день, щоб спричинитись до катастрофи.

— Але чим він зашкодить? — не зрозуміла я.

— Рівень води в каналі підніметься і затопить кар’єри довкола. Навесні та восени, під час літніх гроз відбуваються повені в кар’єрах. Річ у тім, що деякі з них необхідно використовувати для просування тією місцевістю, обхідних шляхів немає. Якщо ми хочемо втрапити до робочої області, — Ханна виглядала похмурою, блакитні очі блискотіли з тривогою. Це було не абищо.

— Там видобувають лише каміння для будівництва? — Златодара, що до того мовчки споглядала горизонт, глянула на дарвенхардців.

Відповів Всевлад:

— Не лише, та в основному. З нього зведено не одне місто в західній Циркуті...

— Що це там?

Либідь, мовчки слухаючи розмову, раптом припіднялась на стременах, дивлячись уперед. Там, на площині, було перехрестя двох широких доріг. Тією, що йшла перпендикулярно до нашої, рухалась якась темна вервечка. Я не могла зрозуміти, що то.

— Підкорені, — видихнув крізь зуби Тигран. Він та дарвенхардці бачили добре на великій відстані.

— Перечекаємо? — Ханна поглянула на Всевлада.

— Ні. Їдьмо. І щоб ніхто не виказав огиди чи здивування, — мовив той похмуро, окинувши поглядом павутинців, що, як один, виглядали зворохобленими. Зустріч із рабами ні для кого з нас не була приємною, але Тигран, Либідь і Златодара мали одну спільну рису, не притаманну сервусам. Їм тяжко було приховувати норов в очах та волелюбство, не властиві жителям Циркути, що не належали до панівного народу. Я озирнулася на Тараса, що їхав позаду на своєму спокійному сірому скакуні. Хлопець посміхнувся мені. Його руде волосся доволі відросло за час, проведений в мандрах, і виглядало дещо неохайно. Щоки вкривала кількаденна щетина, чим хлопці взагалі грішили, хоча ніхто наче бороди заводити не збирався. Обличчя художника змінилося — він трохи схуд і наче загартувався в шляху, був блідим, але виглядав дуже непогано. Зеленуваті очі світились спокоєм.

— Усе гаразд. Що б там не було — ми впораємось, лисичко.

Він сказав це українською, але, вочевидь, добре чи принаймні справно перекладав для себе розмову белатською. Чимраз ставало легше в цьому плані. Від його спокійного тону та погляду мені стало аж наче легше на плечах. Мовби він зняв частину тягаря.

Я з жалем подумала про те, що його насправді взагалі не має тут бути. Чому так сталось? Чому я затягла своєю провиною в цей світ хлопця, якому тут не місце?

Чому не... іншого? Того, з яким би не намагалась ось уже багато тижнів контролювати розмову, не виходячи за межі ввічливості. Хоч і хвилювалась би за його життя повсякчас. Про якого не думала б із постійним сум’яттям.