Алла Сєрова - Подвійне дно

літака. Чесно кажучи, я ще ніколи не літала, але завжди вважала, що літак має бути більшим.

— Не бійтесь, Лізо. Ми ж із вами!

Це так, наче чиясь присутність зможе зарадити, коли літак вирішить упасти.

— А тут є парашути?

— Є. — Слісаренко сміється. — Та пострибати нам не вдасться, будьте певні.

Одне добре: в салоні цього літака тільки ми втрьох і стюардеса. Ніяких тобі арабів-камікадзе з кілограмом вибухівки за пазухою, ніяких терористів… Хоча хтозна, що там за пілоти, може, вони співчувають талібам. Чорт, я просто боюсь літати. Якби Він хотів, щоб ми літали, то дав би нам крила.

— Припини накручувати себе. — Рудий бере мою долоню і стискає пальці. — Соромно, ти вже велика дівчинка.

— Я хочу стати більшою. А якщо ми впадем…

— Он стюардеса несе сніданок. Лізо, тримай свій апетит на припоні.

— Але я голодна!

— Ти просто знервована.

Як на мій погляд, це одне й те саме.

Бонн навряд чи сподобається мені колись. Хоча тут не такий пронизливий вітер, а може, він просто заблукав між дзеркальними хмарочосами — не знаю, та неба тут немає. Я не люблю, коли немає неба, виникає відчуття замкненого простору. В мене з’являється клаустрофобія — серед оцих велетенських будинків і чужих людей, що поспішають кудись. Тільки озирнувшись довкола, я зрозуміла одразу: жити тут я не зможу.

— Як тобі це, Вадику?

— Нічогенько. — Рудий мружиться, роззираючись. — Та знаєш, це трохи схоже на штучну ялинку. Начебто і така, як справжня, а не те, нудно і нецікаво.

— Точно. Та по крамничкам я побігаю. Порівняю ціни, чи й справді все таке дороге?

Ми їдемо в лімузині, що подали для нас просто до трапу. Слісаренко про щось джерготить зі своїм місцевим колегою, а я знічев’я розглянулась навкруги. Звичайно ж, цікаво, та мені чомусь страшенно захотілося додому, а ще краще — до нашої сільської халупи, і щоб соняхи зазирали в вікно, а нахабний сусідський кіт сидів на столі, всунувши лапу до каструлі з печенею. Мабуть, це ностальгія, тільки щось дуже швидко.

— Влітку треба буде поцементувати доріжки на дачі. — Рудий теж засумував, от халепа. — Знаєш, люба, тут все якесь сіре, еге?

— Ну, це необ’єктивно. В нас зараз теж усе сіре, осінь, чого ти хотів? Може, нам ще й сподобається. Ми ж іще нічого не бачили.

— Маєш рацію.

Ми ідемо вулицями міста. Мені просто не віриться, що отак швидко можна опинитись у зовсім іншій країні… І я б іншим часом пораділа б із цього, але не зараз. Он невеличка кав’ярня, стилізована під старовину. Машина зупинилась перед світлофором, і я бачу, як за великими вікнами в затишному залі сидять літні жінки, охайно і стильно вдягнені. Вони п’ють каву і про щось гомонять, усміхаються… Он молода жінка з коляскою, в якій сидить дитинча в яскравій курточці. Он продавець сосисок — огрядний, у білому фартусі. Цікаво, які на смак ті сосиски, чи такі, як наші, чи ні? Обов’язково спробую.

Машина рушила далі. Вітрини магазинів, яскрава реклама, будинки, кудись поспішають люди, а онде старий на лавці біля входу в будинок — сидить собі і газету читає, а люлька димить, як вулкан. Повз нього майнуло кілька підлітків — на роликах, у яскравих куртках, вони сміються і щось вигукують. Загалом — ми всі схожі. І тут, у цьому чужому місті, теж живуть люди — п’ють каву, їдять сосиски і чекають хороших новин, либонь, вони тут таки є. Просто тут все по-іншому. Ось воно, еврика! Я вже знаю, чому все тут видається мені несправжнім.

— Поглянь, Рудий, ні, ти відчуй! Тут немає напруги. Он люди йдуть, всміхаються, чи й просто… Вони не чекають ніякого лиха. Чорт, ми вже мутанти якісь. Ми ж навіть не помічаємо, що живемо в постійній напрузі, на параноїків перетворились. Згадай, які в нас усіх обличчя — сторожкі погляди, стиснуті губи і сірувато-коричневий одяг… Це життя зовсім інше і місто інше. Наче намальоване.

— Я впевнений, у них тут теж купа проблем.

— Та вони інші і сприймають їх по-іншому. Он, глянь, який фонтан! І голуби. Чорт забирай, мені навіть трохи заздрісно. Я б хотіла поблукати тут трохи, відчути це місто.

— У тебе, можливо, буде на це час.

— Маю надію, що так. Тоді підемо до кав’ярні, спробуємо місцевих тістечок. А ще мені хочеться потовктися серед натовпу, гадаєш, ми дуже відрізнятимемось від них?

— Принаймні, я одразу впізнаю наших серед їх натовпу. — Слісаренко вирішив підтримати розмову. — Ви маєте рацію, Лізо. У нас у всіх в очах — очікування і напруга. Це вже генетика, нічого не зробиш.

— Шкода. Мені всіх нас шкода. Ми, як павуки в банці, нищимо одне одного. Навіщо, хотіла б я знати? Гадаю, що з нами щось негаразд — не в плані статків, а в плані світовідчуття.

Рудий хитає головою. Власне, мені просто пекельно хочеться спати. І я дуже втомилась. Я взагалі втомилась за останні кілька тижнів. Та це пішло на користь моїй фігурі, я схудла. Ну, не до розмірів Кейт Мосс, але все одно…

— Я про все домовився. — Слісаренко нарешті звертає на нас увагу. — Місцеві колеги з Інтерполу і Управління по боротьбі з наркотиками всіляко нас підтримають. Єдине, про що я вас попрошу, Лізо — тримайте себе в руках. Вам доведеться важкувато.

— Знаєте, полковнику…

— Мене, до речі, звати Віктор Андрійович.

— Це все одно. До чого тут церигелії? Я от про що хочу сказати. Мені їх гроші не потрібні. Я не жебрачка і маю шматок хліба в руках. Хай би вони вдавилися тими грошима. Але тепер — дзуськи. Я зроблю це просто назло, розумієте? Вони зруйнували моє життя через свою жадібність.

— Я чудово вас розумію. Лізо, ці гроші належать вам по праву народження. В першому варіанті заповіту ви теж згадувались — Клаус Вернер завжди пам’ятав, що ви десь є. Але тепер… Ось, приїхали.

— Що тут?

— Це готель, відпочинемо трохи. Вистава почнеться за кілька годин.

— То ви хочете сказати…

— Так. Ні адвокати, ні Анна й Андерс — ніхто ще не знає про те, що має статися. Нам всім доведеться імпровізувати. Це буде нелегко, та ми повинні йти до кінця. Без ваших свідчень у справі будуть білі плями, тому ми всі маємо бути сильними. Вам вдасться, я впевнений.

Що ж, так навіть цікавіше. Я хочу бути присутня на останньому акті, я маю на це право. Я просто хочу нарешті збагнути, яким чином бачать світ