Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

чорноті, спалахнуло нове озеро електричного світла і підвалилося під ноги літунки, але воно тут же закрутилося гвинтом і провалилось у землю. Ще кілька секунд — і знов таке саме видиво.

— Міста́! Міста́! — прокричала Марґарита.

Після цього разів зо два чи зо три вона бачила під собою тьмяні зблиски якихось шабель, що лежали в розкритих чорних футлярах, і зметикувала, що це ріки.

Повертаючи голову вгору і вліво, літунка милувалася тим, що місяць шалено летить над нею назад у Москву і водночас дивовижно стоїть на місці, так що на ньому виразно проступав якийсь таємничий, темний — чи то дракон, чи то горбоконик, гострою мордою звернений до залишеного міста.

Тієї миті Марґариті сяйнула думка, що, по суті, вона даремно так несамовито жене щітку. І що вона позбавляє себе змоги бодай дещо розгледіти як слід, повною мірою насититися польотом. їй щось підказувало, що там, куди вона поспішає, її почекають і що нема сенсу їй нудьгувати від такої шаленої швидкості й висоти.

Марґарита нахилила щітку щетиною вперед, так що хвіст її піднявся догори, і, набагато уповільнившись, пішла до самої землі. І це сковзування, як на повітряних санках, вниз принесло їй найбільшу насолоду. Земля піднялася до неї, і в безформній досі чорній гущі позначилися її таємниці та приваби під час місячної ночі. Земля підійшла до неї, і Марґариту вже обдавало пахощами зазеленілих лісів. Марґарита летіла над самісінькими туманами росяного лугу, потім над ставком. Під Марґаритою хором співали жаби, а десь удалині, чомусь гаряче хвилюючи серце, шумів потяг. Марґарита невдовзі побачила його. Він повз повільно, як гусінь, сиплючи в повітря іскри. Обігнавши його, Марґарита пройшла ще над одним водним дзеркалом, в якому проплив під ногами другий місяць, ще знизилась і пішла, ледь-ледь не зачіпаючи ногами верхівки величезних сосон.

Важкий шум розпорюваного повітря почувся позаду й почав здоганяти Марґариту. Поступово до цього шуму чогось, що летить, як набій, долучивсь і чутний на багато верст жіночий регіт. Марґарита озирнулася і побачила, що її доганяє якийсь складний темний предмет. Доганяючи Марґариту, він усе більше виразнішав, стало ясно, що це хтось летить верхи. А зрештою він і цілковито вималювався. Уповільнюючи лет, Марґариту наздогнала Наташа.

Вона, гола-голісінька, з розвіяним за вітром волоссям, летіла верхи на гладкому кнурові, який затис у передніх ратицях портфель, а задніми на одчай душі молотив повітря. Час від часу зблискувало і гасло в місячному світлі пенсне, яке спало з носа і летіло коло кнура на шнурі, а капелюх усе зсовувався кнурові на очі. Добре приглянувшись, Марґарита впізнала у кнурові Миколу Івановича, і тоді регіт її загримів над лісом, змішавшись із Наталчиним гиготінням.

— Наташко! — пронизливо закричала Марґарита. — Ти намастилася кремом?

— Серденько! — колошкаючи своїм вереском заснулий сосновий бір, відповідала Наташа. — Королево моя французька, адже я і йому намазала лисину, і йому!

— Принцесо! — плаксиво прогорлав кнур, ускач несучи вершницю.

— Серденько! Марґарито Миколаївно! — кричала Наташа, скачучи поряд з Марґаритою. — Зізнаюсь, я взяла крем. Таж і ми хочемо жити й літати! Простіть мене, повелителько, а я не повернуся, ні за що не повернуся! Ах, добре, Марґарито Миколаївно!.. Сватався до мене. — Наташа почала тицяти пальцем у шию кнура, який конфузливо сопів, — сватався! Ти як мене називав, га? — кричала вона, нахилившись до вуха кнурові.

— Богине! — завивав той. — Не можу я так прудко летіти! Я папери можу важливі розгубити. Наталю Прокопівно, я протестую.

— Та ну тебе до біса з твоїми паперами! — виклично регочучи, кричала Наташа.

— Що ви, Наталю Прокопівно! Нас ще почує хто! — благально горлав кнур.

Летячи галопом поряд з Марґаритою, Наташа, регочучись, розповідала їй про те, що відбувалося у віллі після того, як Марґарита Миколаївна вилетіла поверх воріт.

Наташа призналась у тому, що, не доторкнувшись більше до жодної з подарованих речей, вона поскидала з себе одіж і кинулась до крему і негайно вимастилася ним. І з нею сталося те, що і з її господинею. В той час, як Наташа, сміючись з утіхи, милувалася перед дзеркалом своєю чарівною красою, двері розчинилися і перед хатньою робітницею станув Микола Іванович. Він був збуджений, у руках тримав сорочку Марґарити Миколаївни та власного свого капелюха і портфель. Побачивши Наталку, Микола Іванович очамрів. Трохи оговтавшись, весь червоний як рак, він ознаймив, що вважав за свій обов’язок підняти сорочечку й особисто принести її…

— А що казав цей негідник! — верещала й реготала Наташа. — Що казав, на що підбивав! Які гроші приобіцював! Казав, що Клавдія Петрівна нічого не дізнається. Що, скажеш, брешу? — кричала Наташа кнурові, а той лише присоромлено відвертав рило.

Розходившись у спальні, Наташа мазнула кремом Миколу Івановича і сама оторопіла від дива. Обличчя шановного нижнього мешканця збіглося в рильце, а руки й ноги виявилися з копитцями. Глянувши на себе в дзеркало, Микола Іванович відчайдушно та дико завив, але було вже пізно. За кілька секунд він, засідланий, летів кудись до біса з Москви, скімлячи від горя.

— Вимагаю повернення моєї звичайної подоби! — раптом не то нестямно, не то благально прохрипів і зарохкав кнур, — я не хочу летіти на незаконне зборище! Марґарито Миколаївно, ви маєте обов’язком утихомирити свою хатню робітницю!

— О, так я тобі тепер хатня робітниця? Хатня робітниця? — вигукувала Наташа, мнучи вуха кнурові. — А була богинею? Ти мене як називав?

— Венера! — плаксиво відповідав кнур, пролітаючи над струмком, що дзюрчав поміж камінням, і копитцями з шелестом черкаючи об кущі горішини.

— Венера! Венера! — переможно вигукнула Наташа, однією рукою взявшись за бік, а другу простягаючи до місяця. — Марґарито! Королево! Упрохайте за мене, щоб відьмою залишили. Для вас усе зроблять, вам владу дано!

Марґарита обізвалася:

— Гаразд, я обіцяю!

— Дякую! — прокричала Наташа і раптом загукала різко і якось тоскно: — Гей! Гей! Швидше! Швидше! А ну, наддай! — Вона стисла п’ятами запалі в шаленій гонитві боки кнура, і той наддав ходи так, що знову розпороло повітря, і за мить Наталку вже було видно попереду, як чорну цятку, яка потім і зовсім зникла, і шум її льоту розтанув.

Марґарита продовжувала летіти повільно в пустельній і невідомій місцевості, над пагорбами, засіяними подекуди валунами, які лежали поміж окремих величезних сосон. Марґарита летіла і думала про те, що вона, напевно, десь дуже далеко від Москви. Щітка летіла не над вершечками сосон, а вже поміж їх стовбурів, які з одного боку повисріблював місяць. Легка тінь літунки пливла землею попереду — тепер місяць світив у спину Марґариті.

Марґарита відчувала близькість води і здогадувалася, що мета недалеко.