Болеслав Прус - Фараон

здавалася прекрасною. Храм був збудований в халдейському стилі і дуже відрізнявся від єгипетських, по-перше, системою ярусів, по-друге, вертикальними стінами. У єгиптян кожна солідна будівля мала похилі стіни, що наче звужувались догори.

Сад не був порожній. В різних місцях виднілися будиночки й палацики, в яких горіло світло, лунали спів і музика. Між деревами час від часу миготіла тінь закоханої пари.

Раптом до них наблизився старий жрець; він перекинувся кількома словами з Гірамом і, низько вклонившись царевичу, сказав:

— Зволь, пане, йти за мною.

— І хай боги охороняють тебе, — додав Гірам, залишаючи їх.

Рамзес пішов за жерцем. Трохи осторонь від храму, в найбільшій гущавині, стояла кам’яна лава, а десь за сто кроків від неї — невеличкий палац, звідки долинали співи.

— Там моляться? — спитав царевич.

— Ні!.. — відповів жрець з неприхованим незадоволенням. — Це зібралися зальотники Ками, нашої жриці, що доглядає вогонь перед вівтарем Ашторет.

— Кого ж із них вона сьогодні прийме?

— Нікого, ніколи! — відповів обурено провідник. — Коли жриця священного вогню переступить обітницю чистоти, вона мусить умерти.

— Жорстокий закон! — сказав царевич.

— Зволь, пане, зачекати на цій лаві, — холодно озвався фінікійський жрець. — Коли почуєш три удари в бронзову дошку, іди до храму, зійди на терасу, а звідти — в пурпуровий будинок.

— Сам?..

— Так.

Царевич сів на лаві під густим гіллям оливкового дерева й замислився, слухаючи жіночий сміх, що лунав у палацику.

«Кама? — думав він. — Гарне ім’я!.. Вона, мабуть, молода і, може, гарна, а ці дурні фінікійці погрожують їй смертю, якщо… Чи, може, вони хочуть таким способом зберегти хоч десять-п’ятнадцять незайманих дівчат на всю країну?..»

Він усміхнувся, але йому було сумно. Невідомо чому його охопив жаль до цієї незнаної жінки, для якої кохання було порогом до могили.

«Уявляю собі Тутмоса на місці жриці Ашторет… Бідолаха мусив би вмерти раніше, ніж запалив би хоч одну лампаду перед богинею…»

В цю хвилину біля палацика забриніли звуки флейти, що грала якусь тужливу мелодію. Їй вторували жіночі голоси.

— А-а-а, а-а-а! — співали вони, мов над колискою дитини. Стихла флейта, замовкли жінки, і озвався красивий чоловічий: голос, який співав по-грецьки:

— «Лиш на ганку блиснуть твої шати — бліднуть зорі, мовкнуть солов’ї, а в моєму серці настає така тиша, мов на землі, коли її вітає білий світанок…»

— А-а-а!.. а-а-а!.. а-а-а!.. — тужно підспівували жінки під сумні звуки флейти.

— «А коли ти йдеш молитися до храму, — фіалки огортають тебе запашною хмарою, метелики кружляють біля твоїх уст, пальми схиляють голови перед твоєю вродою…»

— А-а-а!.. а-а-а!.. а-а-а!..

— «Коли я тебе не бачу, то дивлюсь на небо, щоб пригадати солодкий спокій твого обличчя. Все даремно! Небо тьмариться перед твоїм ясним зором, а його пломінь — холод проти невгасного вогню, який спопелив моє серце».

— А-а-а!.. а-а-а!..

— «Якось я стояв між трояндами, які під поглядом твоїх очей одягаються в срібло, пурпур і золото. Кожна їхня пелюстка нагадала мені годину, кожна квітка — місяць, проведені біля твоїх ніг. А краплини роси на них — це мої сльози, що їх п’є пекучий вітер пустелі.

Дай знак, і я схоплю тебе й понесу до своєї любої вітчизни. Море захистить нас від переслідувачів, миртові гаї заховають наші пестощі, і чатуватимуть над нашим щастям милосердні до закоханих боги».

— А-а-а!.. а-а-а!..

Рамзес заплющив очі й марив. Крізь опущені вії він уже не бачив саду, а тільки повінь місячного світла, в якій миготіли чорні тіні і бринів спів незнайомого чоловіка, звернений до невідомої жінки. Цей спів хвилинами так полонив його, так глибоко проймав його душу, що Рамзесові хотілося спитати, чи не сам це він співає і навіть чи не сам є цією піснею любові?..

В цю мить його титул, влада, важливі державні справи — все здавалося йому нікчемною дрібницею проти цієї місячної ночі й покликів закоханого серця. Якби йому дано було вибирати: всю могутність фараона чи цей настрій, в якому він перебував зараз, — він вибрав би це своє мрійливе забуття, в якому зник весь світ, він сам, зникло навіть відчуття часу, а залишилася туга, що линула в вічність на крилах пісні.

Раптом він отямився. Спів замовк. У палацику погасили світло, й на його білих стінах чітко вирізьбились чорні порожні вікна. Можна було думати, що тут ніхто ніколи не жив. Навіть сад спорожнів і затих. Навіть легкий вітер перестав ворушити листя.

Раз!.. Два!.. Три!.. З храму озвалися три могутні удари дзвону.

«Ага! Я мушу йти…» — подумав царевич, хоч добре не знав, куди він піде і чого.

Однак він рушив до храму, срібляста башта якого підносилась над деревами, наче закликаючи його до себе.

Він ішов сп’янілий, сповнений дивних бажань. Серед дерев було йому тісно; хотілося швидше вибратись на вершину цієї башти, глибоко зітхнути і охопити поглядом широкий виднокруг. Та знов пригадавши, що зараз місяць місорі і що вже рік минув після маневрів у пустелі, він відчув тугу за її широкими просторами. З якою насолодою він сів би зараз у свою легку колісницю, запряжену парою коней, і помчав би кудись уперед, де не було б так душно, а дерева не заступали б обрію…

Він опинився біля входу в храм і зійшов на терасу. Було тихо й порожньо, наче все вимерло; тільки здалека ледве чутно дзюрчав фонтан. На других сходах царевич скинув свою накидку і меч, ще раз глянув на сад, ніби йому жаль було місяця, і вступив до храму. Над ним здіймалися ще три яруси.

Бронзові двері були відчинені; по обидва боки при вході стояли крилаті статуї биків з людськими головами, на обличчях яких лежав гордий спокій.

«Це ассірійські царі», — подумав царевич, придивляючись до їхніх борід, заплетених у дрібні кіски.

Всередині храму було темно, як найтемнішої ночі; цей морок ще підсилювали білі смуги місячного світла, що падали крізь вузькі високі вікна.

Вглибині перед статуєю богині Ашторет палали дві лампади. Згори на статую падало якесь дивне світло, і тому її було добре видно. Рамзес дивився на неї. Це була величезна жінка із страусовими крилами. На ній були довгі, в складках, шати, на голові гостроверха шапка, в правій руці вона тримала пару голубів. На її прекрасному обличчі і в опущених очах був вираз такої лагідності й невинності, що царевич мимоволі здивувався: адже це була покровителька помсти й найрозгнузданішої розпусти.

Фінікія відкрила йому ще одну із своїх таємниць.

«Дивний народ! — подумав він. — їхні людожерні боги не їдять своїх жертв, а їхню розпусту