Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

У якімсь місці їхній кортеж спинився край села під великим могутнім деревом, яке й п’ятеро чи й десятеро людей обхопити не могли б. Казали, начеби бабою великою дерево зветься. Дивина! Чоловіки лягли на траву, жінки — третя дружина короля, її родичка, принцеса і Таумі — присіли собі в коло, збоку. Іванові чомусь не лежалося. Він дивився на небо, по якому пливли дві одинокі хмаринки, на сонце, котре скочувалося з верхівки неба до схованої десь там, у ледь помітному серпанку, що випливав з-за густої-густої трави й серед того лугу рідких крислатих дерев. Іван звівся на ноги й подумав: чи те далеке дерево, що розставило крила-гіляччя, ніби от-от злетіти мало, як птах-орел, таке ж грубезне, як і це? Оно наче двері видніються у нього посередині. Я тико, доки люде дрімають, перепочивають, схожу туди й назад, сказав собі Іван.

Він ішов і йшов, далеке дерево віддалялося і наче кликало його за собою.

«Я таки дуйду, — подумав Іван. — Нима чо мене дражнити».

І дійшов. Дерево було ще більше, ніж те, під яким вони відпочивали. І мало всередині велике дупло. Іван заглянув у нього й побачив чиїсь очі. Злякано відсахнувся. Враз із дупла мимо нього з різким гортанним криком стрибнула волохата істота з довгим хвостом.

— Малпа, — здивовано проказав Іван.

Він вже хотів іти назад, бо ж невідомо, хто там ще в дуплиську ховається, як раптом відчув, що на нього хтось дивиться. Начеб збоку.

«Господи Боженьку, то ж, певно, якась звірина», — подумав Іван і все ж зирнув у той бік.

І остовпів. Перед ним серед високої трави стояв величезний звір з великою кучмою волосся довкола голови. Стояв і незмигно, трохи недобре, а трохи й зацікавлено тоже дивився на Івана. Трапилося так, що Іван бачив на картинках і в телевізорі різних звірів. Ну, наших — коней всіляких, вовків, лисиць там, ведмедів чужих, чудернацьких. Тигрів там, навіть зебр смугастих, ту ж пантеру, велику чорну кішку, яку йому Катруся Нюрчина показала після того, як він патрета Таумі приніс і взнав, що її чорною пантерою прозивають.

Бачив колись і лева в тілівізорі, тільки не знав, що то лев. Тепер він дивився й намагався пригадати, що ж то за звір йому на дорозі в Африці тій стрітився.

Лев теж дивився на людину. Йому вже не раз доводилося за не таке й коротке лев’яче життя стикатися із цими двоногими незрозумілими, на відміну від зебр чи антилоп, навіть слонів і бегемотів, звірами. Одні становили для нього, як й інших левів та левиць, загрозу, бо мали довгі, незрозумілі, але небезпечні речі, які викидали вогонь. А той вогонь, прудкий і гарчливий, приносив смерть. І це було несправедливо, адже істота на двох ногах була явно набагато слабшою за лева, та навіть тих же антилоп, на яких леви полювали і м’ясо яких було чи не найсмачніше. Двоногі не мали навіть таких гострих крутих рогів, які мали ті ж антилопи. То чому вони полювали й на левів? Хто навчив їх мати ті речі, хто подарував їм довгі палки, які викидають прудкий небезпечний вогонь? Проте більшість цих істот панічно боялася левів, і ще здалеку вгледівши їх, вони чимдуж кидалися втікати. Вони охоче віддавали левам ті території, на яких побували, навіть не пробували мітити їх. Але цей на двох лапах явно не боявся його, лева, царя звірів. Він з цікавістю його розглядав, не виявляв при цьому жодних погрозливих намірів. Як і ознак страху.

За плечима цього лева таки було вже чимале, як на лев’ячий вимір, життя. Як відомо, існує чотири основних типів сімейств левів, або того, що люди називають прайдами. Перший, який людськими ознаками можна назвати султанським — це коли в прайді, цьому мінісултанаті, є один лев і кілька левиць. Усі вони належать йому, підкоряються, впольовують здобич і кладуть покірно до ніг антилопу, косулю чи й зебру. А лев тоді дозволяє собі підвестися, протюпати трохи й голосно рикнути, допомагаючи загнати приречену антилопу в коло своїх дружин. Другий тип, це коли лев’ячі сімейства добровільно об’єднуються. Тут кожен лев має свою сім’ю, де є одна чи кілька левиць, але до інших самиць йому — зась. Такі прайди визнають першість одного лева-царя, який один лиш і має право на кохання інших левиць. Ті ж не допускають, щоб їхні персональні леви йшли до якоїсь іншої, можуть за спробу зради боляче дряпнути важкенькою лапою з могутніми пазурами і її, і його. І лев-цар схвалить такі дії. Та існує і третій тип сімейства-родини-прайду. Це коли головному леву належать всі левиці із лев’ячої родини. Водночас тут існують й інші леви, які можуть користуватися тими левицями, котрих голова прайду з якихось причин ігнорує, та й іншими, котрі не є першими чи другими дружинами царя і які можуть сподіватися на його величну прихильність тільки час від часу. Тут інші леви беззастережно визнають першість вожака, але тільки до пори — до часу. І нарешті, четвертий тип — моногамна лев’яча сім’я, в якій один лев і одна левиця та кілька дітлахів, про яких батьки піклуються, доки ті не підростуть.

Лев, який зустрівся Іванові, належав донедавна до третього типу прайду. Колись він став вожаком, перемігши старого лева, що надто довго насолоджувався своєю владою. Битва була жорстокою і тривалою, і все ж наш лев переміг. А після перемоги встановив доволі жорстку диктатуру. Йому належали найкращі левиці, він ділив упольовану здобич.

Декілька разів молодші леви (а спершу й один лев-ровесник) намагалися бунтувати, піднімати лапи на його владу, та лев безжально придушував ті спроби зазіхань на трон. Переможені або ж змушені були покидати великий прайд, або лишалися і вели себе тихіше саванної трави, задовольняючись об’їдками (в прямому і переносному значенні) з царського трону.

І все ж знайшовся сміливець. Ба, один з колишніх переможених, що набрав сили. В один прекрасний день позаторішнього сухого сезону він кинув знову виклик. І вже з перших ударів передніми лапами, штурханиною головами і тулубами, ударами лев’ячих іклів старший лев зрозумів, що він програв. Цього разу програв. Можна було показати ще силу, що він і зробив. Та після перших ран він став передню лапою на коліно і схилив гриву, визнаючи поразку. Він хотів жити, ще був повен сили до життя. Просто інший виявився сильнішим за нього. І лев зробив вибір. Взагалі-то лев’яча порода ставиться доволі жорстко, якщо не жорстоко, до старих