Роман Іванович Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

приймати благословення в Жебрацькій каплиці, їхня відреченість від мирських суєт, зворушили юрбу, жінки побігли слідом за процесією і вклякли на мокру землю, не оголюючи колін, а за ними й деякі чоловіки.

Юрій Рогатинець стояв посеред вулиці, мов загублений, діймало його тремке відчуття тривоги. Зловістям віяло від цієї чорної процесії, а ще на дні серця лежав терпкий осадок після вчорашньої розмови з Ґретою. Він пробував примиритися з нею.

«Ми бідні з тобою, Ґрето, ми однакові, чому нас має різнити віра. Ти зрозумій: багаті, поляки то чи русини, мають іншого Бога, ніж ми».

«Неправда, — відказала якось кволо й невпевнено, — ми з панею Доротою Лоренцовичевою одному Богові молимося…»

«Що у вас спільного може бути з панею Доротою? Єзуїтство тим і страшне, що воно прибирає машкару скромності й ловить душі бідних простаків. Ґрето, тебе обплутують, і мені тебе жаль. Зійдімось знову, забудемо ту суперечку…»

«Пані Дорота все знає… — сказала Ґрета, зречено глянувши на нього. — Завтра, Юрку, я тобі все скажу».

Рогатинець перебирав поглядом голови жінок, які стояли на колінах, і легшало в нього на душі: Ґрети між ними не було.

Коли поріділо біля катедри, Шимон Шимонович уздрів Рогатинця, підійшов до нього.

— Ви знаєте, пане Юрію, я ще не бачив, щоб так багато ослів віддавали честь одному, — засміявся Шимонович.

— Не до сміху, пане поете. Ви — поляк, вам не страшно. А на наш русинський край іде чума.

— Львів усе одно залишиться русинським містом, ніхто не в силі цього перемінити, пане Рогатинцю, запам'ятайте. Мій народ колись це зрозуміє. А втім, розуміє й нині — я також з народу. Тільки не замикайтеся від світу на своїй тісній Руській вулиці. З вашої школи молодь повинна глянути колись на великий світ, далеко ширший, ніж Україна. Не дайте занидіти їй у притворі з Часословцем і Октоїхом. Латина — не тільки словоблудіє, як мовлять ваші проповідники, а й вікно в науку.

Рогатинець не відповів: з боку Жебрацької каплиці донісся лемент жінок, і вони, кожен окремо, поквапилися туди.

На паперті каплиці перед архієпископом Соліковським стояли на колінах суперіор і коад'ютори, монах у каптурі тримав піднятий у руці хрест, а простоволосі монахи, оголені до пояса, мовчки били один одного палицями, шмагали ґудзуватими шнурами, осел кричав, ніби виригував із себе монаший біль: криваві басамани вкрили спини покутників; жінки вголос ридали, піддаючись екстазові, деякі пані зривали з вух сережки, знімали з ший кольє і кидали на паперть, а коли бичування закінчилось, до Соліковського підбігли дві жінки і, падаючи перед ним на коліна, закричали:

— О Єзу, о Єзу! Ми приймаємо їх, святих мучеників, захисників наших!

Рогатинець пропхався вперед і застогнав: він упізнав дочку покійного аптекаря Лоренцовича Дороту і свою мал–жону Ґрету.

Мов ошпарений, біг додому на Руську. Невідома досі сила страху гнала його, він ще не знав, що буде робити, в кого питати поради, але чув: за ним валить брудна хвиля потопу, яка заллє нині все місто. Лише кілька бузувірів удерлося до Львова, і їм викрикує дику осанну юрба, і в тій юрбі — його Ґрета. А що буде завтра, потім — всі одуріють, скоряться, озвіріють і зітруть усе те, що збудував він з братчиками на землі і в душах. І ніхто не допоможе — далеко православний світ.

Він похапцем зібрав свої речі у мішок, побачив на підвіконні оздоблене візерунками сідло і сагайдак, вишитий золотом, узяв їх і, не замикаючи дверей, пішов до братського будинку на Руську.

Біля дверей стояв диякон Юрської церкви. Він подав Рогатинцеві сувій, запечатаний сургучем, і ключ. Юрій сполотнів: він упізнав ключ від братської скарбниці.

Сидів у братській ізбі за столом, застеленим білою скатертиною, на столі хрест, підсвічники і братська скринька, — що це, Красовський, не дочекавшись його, скликає сходку? Екстраординарну? Протиєзуїтську? Юрій перечитував Балабанового листа, і все інше, крім тої пропасті, яку мережкою заступили єпископські рядки, здавалося марним, смішним, непотрібним. Яка сходка, кого вона врятує? Усе, що виростало роками, упало за один день, вони — мов діти, які будують з піску фортецю, а ту іграшкову твердиню за одну мить розвалює ногою дужий гевал або ж розмиває злива. Жменька білоголових дітей під високою стіною тюрми…

Одного не міг зрозуміти — чому Балабан? Чому ворог ворога сповістив про небезпеку?

Двері до ізби рвучко відчинилися, чорнобородий Іван Красовський зупинився біля стола, видихнув:

— Нас б'ють, але й правда наша! Послання від Вишенського прийшло!

Красовський здивувався: чому Рогатинець не схопився, ні слова не сказав? Адже це його замисел — написати листа до патріарха Єремії з просьбою, щоб той розшукав через своїх посланців Івана Вишенського на Афоні й передав йому ревну просьбу братчиків: хай приїде мніх Іван до Львова і проповідує в Успенській церкві.

— Ти слухай, слухай, Юрку! — Красовський розгорнув дрібносписаний лист паперу: «Посланіє до всіх обще в лядськой землі жив'ящих». — «О люта страно грішна, плем'я злоє, синове беззаконія! Од глави і ног остругали єсьте, осмраділи єсьте гноєм, несть місця цілого од гріховного недуга: все струп, все рана, все пухлина, все неправда, все лукавство, все лжа…»

— Це правда, свята правда… — не підводячи голови, мовив Рогатинець. — Тільки то дуже легко глаголати пророчі слова з теплої келії після порції бобу чи квасолі…

— Я тебе не розумію, Юрку, — розвів руки Красовський. — Ти ж сам говорив: кого ми протиставимо Скарзі, Соліковському? І вже маємо — Вишенського. Уїдливого, лютого, праведного. Адже ми беззубі: нас лихословлять, а ми благословляємо, нас переслідують — ми терпимо, нас лають — ми молимося, ми стали як сміття для світу, як ті покидьки!

— О, так!..

— Тому скличемо сходку сьогодні по великому ділу всього нашого народу: постановимо надрукувати посланіє Вишенського во мнозіх екземплярах, а королеві супліку складемо. Скажемо: немає в нас уже більше терпіння. У мурах Львова чотири народи живуть. Вірмени свій уряд мають, жидове — теж, тільки старожитній натуральний народ русинський — ніби в єгипетській неволі. Дзвони сказали нині сплутати, щоб ми ними не кликали Наливайка… — Красовський зблиснув очима й ударив кулаком по столі. — Але ж урветься терпець, і ми самі до нього підемо!

— Не підемо, — підвів очі Рогатинець. — Ніхто не піде із своїх домівок, від дітей своїх, від церков, від ринкового смороду. Від голови до ніг острупіли єсьмо… Не треба сходки.