Роман Іванович Іваничук - Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

до архієпископа і на колінах просити, щоб визволив із патріаршої неволі. Але ж бо ні — що скажуть православні єпископи й митрополити? Лисиці… Вовки!

«Повідомляю сим, — Балабан ще раз перечитував Потієве послання, — що я і луцький владика Кирило Терлецький, порозумівшись з митрополитом Михайлом Рогозою, помислили вчинити богоугодне діло — звільнитися від пут патріархів, які запродали себе невірним і рачать нашу нещасну, сліпу церкву, що синагозі уподібнилась, віддати в наругу московському цареві, і осінити римським апостольським хрестом усю неукую Русь, ту плюгаву обору, що народом українським себе називає. Ти ж, Гедеоне, благородну рать розпочав проти бидла і глупих простаків, і коли ми тебе усовіщали, то з тим токмо наміром, аби ти зрозумів, що тільки в спілці з римською церквою можеш їх перемогти. Ти цього не хотів зрозуміти і тому не можеш стати першим між нами. Та коли не хочеш бути останнім, приїжджай у Берестя. Як ми повернемось з Рима поблагословлені папою, то приймемо тебе і ти підпишеш акт унії».

Коли вони встигли змовитися за його спиною? Рогоза — цей ревнитель православія, який каплицю Трьох святителів братчикам освячував, а Балабана віддавав анафемі! Але чи ж то за його спиною? Хіба отой гнилозубий Блазій не нашіптував йому день–денно, щоб піти на поклон до Соліковського і подякувати йому за те, що посилає ціпаків проти походів черні на Юрську гору? Що тепер діяти, в який бік кинутися? До Соліковського — пізно. Поїхати нині ж у Берестя і стати четвертим у сонмі відступників? Четвертим — йому, єпископові, якому снився митрополичий престол? А що, коли примиритися з братством і зажити слави захисника православія перед уніатами?

У двері єпископського покою хтось постукав. Гедеон склав листа і ждав. До покою увійшов диякон Юрської церкви.

— Владико, — мовив диякон, подаючи єпископові великий ключ, — якийсь парафіянин поклав служці на тацю і просив передати особисто вам.

Балабан кинувся до диякона, вхопив ключа.

— Умгу… Іди. Або ні, почекай… — Він сів за стіл, взяв аркуш паперу і довго писав. Потім засвітив свічку, дістав з шухляди сургуча, накапав на сувій і відтиснув печатку. — А тепер, у цю ж хвилину, — подав сувій і ключ дияконові, — йди до братського дому на Руській і віддай сеньйору братства Юрієві Рогатинцеві.

…Випав сніг на Михайла — святий архістратиг приїхав на білому коні. Якраз у той день з далекого студеного краю повернулися віце–сеньйор Іван Красовський і скарбник Хома Бабич на критих шкіряною будою санях і, вихудлі, зморені, ледве позаносили до братського будинку дари московського царя: п'ять сороків соболів, п'ять сороків куниць, ікону Ісуса шириною в півтора ліктя, а висотою у два, ікону владичиці з младенцем і золота чистого для прикрашення чесних ікон цілий фунт — щоб величнішою була Успенська церква, ніж римські костьоли, які своїми світлими прикрасами, благоліпієм, органами православних християн до себе притягають.

Велика була радість на братській сходці: постановили збудувати ще не бачену у Львові за красою і величчю православну українську святиню, фортецю віри й науки і запросили для звершення цього діла італійського зодчого Павла Римлянина, який прославився будівництвом Чорної кам'яниці Лоренцовича, а ще більше — готичної синагоги, фундованої сеньйором єврейської гміни Нахманом Ізаковичем.

Скарбником братства, з причини хворості старого Бабича, вибрали в лічбі спритного поборця пожертв на братські потреби Антоха Блазія, він–бо ревно покаявся, що трутного зілля більш не вживатиме і братству хоче вірно служити.

Соболів продали за дев'ятсот п'ятдесят золотих, куниць — за шістсот, а ще від молдавського господаря Єремії Могили цілу тисячу отримали, то як тільки потепліло, сповістив дзвін Кирило на Корняктівській вежі про закладення каменя під Успенську церкву.

У той же самий день на архієпископській відправі в катедрі промовляв з амвону Соліковський.

З вигляду він був спокійний, не піднімав уверх рук, запрошуючи Господа в свідки чи на допомогу, тільки пальці до білоти в нігтях стискали поруччя амвону, він не закликав нікого, не вмовляв і не чекав підтримки — архієпископ доводив до пастви своє рішення так, як повідомляє регіментар військо про початок війни.

— Переможець, який не знищив вільних установ завойованого краю, мусить чекати загибелі. Втрачена воля, коли вона ще живе в умах підданих, стає хоругвою ребелій. Чого ми дочекалися: козацькі ребелізанти під проводом якогось Наливайка сваволять на Волині й доти сваволитимуть — як не ці, то інші, — доки підкорений народ держатиметься своєї віри. А в нас під боком закладають схизмати свою синагогу. І ми, безпечні й сліпі, спокійно споглядаємо, як множиться гніздо гадюче! Колонії свої треба вводити на підкорений терен, і я роблю це на власну руку, бо не послухали моїх просьб ні гетьман, ні король. Я закликаю вас, правовірні католики, вийти у великодню п'ятницю на інавгурацію[84] ордену товаришів Ісуса — єдиних Божих сподвижників, які мають силу оновити нашу приспану віру, нашу снагу і здольність до боротьби із схизматами. Не бійтесь бути жорстокими, вірний син ойчизни має право йти проти законів милосердя, і всі його вчинки вважатимуться чесними й похвали гідними. А коли хто знайдеться серед вас, відданий Ісусовому серцю, і прийме у свій дім хоча б одного єзуїта, тому прощені будуть усі гріхи.

У великодню п'ятницю біля катедри зібрався натовп — найпобожніші католики, а особливо жінки, пропихалися наперед, щоб зблизька побачити рицарів Ісуса, вістка про яких розкотилася по всьому світу — від Іспанії до Хін, а до Львова входять уперше, щоб захистити святий костьол від схизматів.

Вони увійшли через Краківську браму, наче справжні пілігрими з далеких світів. Попереду крокував молодий суперіор[85] майбутнього єзуїтського дому патер Лятерна — в чорному капелюсі з широкими загнутими крисами; на поштивій віддалі від нього — три коад'ютори[86] в рогатих беретках, їхні смиренні очі дивилися повз людські обличчя, зосереджені в спогляданні святої мети, яку бачить єзуїт кожної миті, тим паче на людях. За ними йшов осел — символ Христового тріумфу; за ослом петляв, наче спутаний, монах у чорному катівському каптурі з прорізами для очей і рота, він ніс у руках хрест, а в кінці — кількоро монахів, простоволосих, з палицями й ґудзуватими шнурами в руках.

Процесія зупинилася напроти катедри, єзуїти помолились і пішли вбік Галицької брами: неподалік неї стояла непоказна каплиця, в якій досі молилися тільки жебраки.

Убогий вигляд рицарів Ісуса і те, що вони не заходять до величного й розкішного костьолу, а йдуть