Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

приятельки передав картину невідомому спільникові, й розслідування ведеться в цьому напрямку. Я певен, що вона знайдеться. Вивезти з країни таку знамениту картину, як фламандська дошка ван Гюйса, дуже непросто. В принципі.

— Рада, що ви такий впевнений. Я це називаю вміти програвати. По-моєму, це зветься мати спортивний характер. Я гадала, що крадіжка стала для вашої фірми прикрим потрясінням…

На обличчі Монтегріфо відбився біль. «Сумнів кривдить», — здавалося, промовляли його очі.

— І це чиста правда, — озвався він, дивлячись на Хулію так, наче дівчина несправедливо звинуватила його. — Щиро кажучи, мені довелося давати багато пояснень нашому головному офісові в Лондоні. Однак у цьому бізнесі ми змушені стикатися з такими проблемами… Хоча немає лиха без добра. Наша нью-йоркська філія виявила ще одну роботу ван Гюйса — «Лубенського міняйла».

— «Виявила» — мабуть, надто гучно сказано… Це відома картина, вона є в каталогах. І належить приватному колекціонерові.

— Бачу, ви добре поінформовані. Я хотів сказати, що ми ведемо переговори з її власником; він вочевидь вважає, що зараз слушний момент, щоб добре заробити на своїй картині. Цього разу мої нью-йоркські колеги випередили інших.

— У добрий час.

— Я подумав, що ми з вами могли б це відсвяткувати. — Монтегріфо глянув на свій «ролекс». — Зараз майже сьома, отже я запрошую вас повечеряти разом. Нам варто обговорити вашу майбутню співпрацю з «Клеймором»… Ми маємо одну розмальовану дерев’яну фігуру святого Михаїла, індо-португальська школа, сімнадцяте століття, і я хотів би, щоб ви глянули на неї.

— Щиро вам вдячна, але мені якось не до того. Смерть приятельки, викрадення картини… Сьогодні ввечері з мене буде нікудишня супутниця.

— Як хочете, — Монтегріфо так само посміхався, покірливо й поштиво вислухавши її відмову. — Якщо ви не проти, я зателефоную вам на початку наступного тижня… Як щодо понеділка?

— Гаразд, — Хулія простягнула руку, яку аукціоніст ніжно потиснув. — І дякую за візит.

— Бачити вас — для мене щораз справжня втіха, Хуліє. І в разі потреби… — він подивився на неї проникливим багатозначним поглядом, який дівчина так і не розшифрувала. — Я маю на увазі, будь-якої потреби, про що б не йшлося, не вагаючись, телефонуйте.

Він пішов, кинувши їй з порога останню сяйливу посмішку, і Хулія залишилася сама. Вона ще півгодини працювала над картиною Буонінсеньї, потім поскладала речі. Муньйос та Сесар наполягали, щоб вона кілька днів пожила не в себе, й антиквар знову запропонував оселитись у нього, однак Хулія відхилила цю пропозицію, обмежившись тим, що замінила замок. «Ну, ти й затята», — з прикрістю завважив Сесар, котрий раз по раз телефонував до дівчини, аби упевнитися, що з нею все гаразд. Що ж до Муньйоса, то Хулія знала (антиквар прохопився про це), що наступної після вбивства ночі вони обидва замість спати чатували про всяк випадок біля її будинку, потерпаючи від холоду й зігріваючись кавою з термоса та коньяком з фляги, що їх завбачливо прихопив Сесар. Закутавшись у пальта й шарфи, вони кілька годин поспіль простояли разом на своєму посту, і це зміцнило дивну дружбу, яка внаслідок відомих подій зблизила цих двох таких різних людей, бо обидва дбали про Хулію. Дізнавшись про це, дівчина заборонила їм чинити так надалі, пообіцявши натомість не відчиняти нікому двері й лягати спати, лише поклавши під подушку «дерінджер».

Складаючи речі до сумочки, вона побачила пістолет і кінчиками пальців доторкнулася до холодного хромованого металу. Минуло чотири дні після загибелі Менчу: за цей час не було ні нових карток, ні телефонних дзвінків. «Можливо, — подумала вона, сама не надто переконана в цьому, — весь той кошмар уже минувся». Дівчина накрила полотниною картину Буонінсеньї, повісила до шафи халат і вдягла плаща. Годинник на зап’ястку її лівої руки показував за чверть восьму.

Вона вже хотіла була вимкнути світло, але в цю мить задзеленчав телефон.

Хулія поклала слухавку й заклякла на місці, затамувавши подих і водночас стримуючи бажання тікати якнайдалі звідси. Наче крижаним вітром обдало її, морозець пробіг по спині, й вона здригнулася так сильно, що була змушена вчепитися руками в стіл, щоб бодай трохи оговтатися. Вона не могла відірвати переляканих очей від телефону. Голос, який вона щойно чула, був невпізнанний, якийсь безстатевий, схожий на голоси бентежних ляльок, що ними маніпулюють черевомовці. Верескливий голос, що вселяв сліпий жах, від якого мурашки бігали по тілу.

«Зала номер дванадцять, Хуліє…» А далі мовчанка й придушене дихання, можливо, через притиснутий до слухавки носовичок. І знову: «Зала номер дванадцять». І по паузі: «Брейгель-старший». А тоді короткий, сухий, зловісний смішок і клацання покладеної слухавки.

Хулія спробувала дати лад своїм хаотичним думкам, намагаючись не піддатися паніці. «Під час полювання, — сказав їй якось Сесар, — найпершими мисливець поціляє наполоханих качок…» Сесар. Вона зняла слухавку й набрала спершу номер крамниці, а потім будинку антиквара, однак їй ніхто не відповів. Так само безрезультатним був і дзвінок до Муньйоса; отже якийсь час — думка про те, скільки насправді це може тривати, жахнула дівчину, — їй доведеться розраховувати лише на власні сили.

Хулія витягла із сумки «дерінджер», поставила на звод курок. Принаймні озброєна, вона сама може стати такою ж небезпечною, як і будь-хто. І знову дівчина пригадала слова, які чула від Сесара ще в дитинстві. «У темряві — це був ще один його урок у відповідь на її розповідь про свої дитячі страхи — всі речі такі самі, що й при світлі; просто ми їх не бачимо».

З пістолетом у руці дівчина вийшла в коридор. О цій порі будинок музею вже спорожнів, лише нічні чергові обходили його, але Хулія не знала, де вони могли бути зараз. У кінці коридору сходи вели донизу: три прольоти, розташовані під прямим кутом один до одного, з просторими сходовими площадками. Лампочки охоронної сигналізації розсіювали густий морок, обертаючи його на синювату напівтемряву, в якій можна було прозирнути тьмяні картини на стінах, мармурову балюстраду сходів та бюсти римських патриціїв, що чатували у своїх нішах.

Хулія зняла туфлі й поклала їх до сумочки. Холод від підлоги проник крізь панчохи в її тіло; у кращому випадку ця нічна пригода могла скінчитися сильною застудою. Вона спускалась отак сходами, раз по раз зупиняючись, щоб обдивитися, нахилившись над перилами, однак не завважила нічого підозрілого. Нарешті вона опинилася на нижній площадці й мусила вирішити, що робити далі. Звідси, перетнувши кілька залів, що правили за реставраційні майстерні, дівчина могла дістатися до обладнаних сигналізацією дверей і, скориставшись своєю електронною карткою, вийти на вулицю неподалік од брами Мурільйо. Інший маршрут пролягав через