Вільям Фолкнер - Світло в серпні

Той зиркнув на шерифа, ображений, у розпачі, засмиканий до нестерпності. Подивившись на цього чоловіка, помічник подумав: «Якщо він не одержить цієї винагороди, то таки помре». А той, роззявивши рота, хоч і не подаючи голосу, видивлявся з отупілим, збаранілим здивуванням на шерифа.

— І я тобі казав, — повів далі шериф рівним, нудним тоном. — Якщо тобі не подобається, як я веду слідство, то можеш почекати в місті. Там для цього є непогане місце. І прохолодне, там ти не розпалишся так, як отут, на сонці. Ну, то чи не казав я тобі такого? Відповідай.

Чоловік закрив рота. Насилу відвів погляд і насилу вичавив із себе придушене й сухе «так».

Шериф незграбно обернувся, зіжмакавши записку.

— Постарайся, щоб ця наука не вилетіла тобі з голови, — напутив він. — Якщо є звідки вилітати. — Їх оточували спокійні, уважні обличчя у промінні вранішнього сонця. — У тому, що є, я, якщо хочете знати, дуже й дуже сумніваюся. Сам Бог засумнівався б. — Хтось реготнув. — Годі вже галасувати. Ходімо. Рушай з псами, Б’юфе.

Пси кинулися вперед, досі на повідках. Одразу ж взяли слід. Хороший був, по росі, легко розпізнаваний. Утікач, видно, навіть гадки не мав його приховати. Можна було навіть розгледіти відбитки колін і долонь, де він приклякнув, щоб напитися зі струмка.

— Кожен із убивць, яких я бачив, недооцінював людей, що його переслідували, — зауважив помічник. — Ось цьому йолопові невтямки, що ми можемо використати собак.

— Щодня, ще з неділі, ми пускаємо за ним собак, — відповів шериф, — але ще й досі не впіймали.

— То були вихололі сліди. До сьогодні не було гарячих. Нарешті він помилився. Нині візьмемо його. Напевно, ще перед обідом.

— Поживемо — побачимо, — сказав шериф.

— І побачите, — запевнив помічник. — Слід біжить рівно, як залізнична колія. Я б і сам його взяв. Гляньте-но, видно відбитки підошов. Цей телепень навіть не здогадався зійти на дорогу, на пилюку, де люди ходять і де пси не занюшать. Ще до десятої ранку наші шукачі знайдуть кінець цього сліду.

Так і сталося. За якийсь час слід різко, під прямим кутом повернув і вивів на дорогу. Нахиливши голови, завзяті собаки провели трохи нею переслідувачів і зійшли на узбіччя, звідки бігла стежка до бавовникової клуні неподалік у полі. І загавкали гучно, м’яко й лунко, стали тягти, рватись і кружляти, повискуючи з нетерплячки.

— Ото ще йолоп! — сказав помічник. — Сів тут відпочити. Ось наслідив, ті самі гумові закаблуки. До нього якась миля лишилася, не більше! Гайда, хлопці!

Хлопці рушили підтюпцем за псами, що брехали й тягли повідки. Шериф обернувся до неголеного чоловіка.

— Ось тепер маєш нагоду вирватися вперед, спіймати його й заробити оту тисячу, — сказав він. — Чого зволікаєш?

Той не відповів. На балачки всім бракувало духу в легенях, особливо після того, коли, пробігши з милю за собаками, що безперестанку тягли смики й гавкали, переслідувачі збочили із шляху на звивисту стежину, яка вела під гору через кукурудзяне поле. Тут пси вже не брехали, натомість набралися завзяття, за ними доводилося бігти на повну силу. За високою, на зріст людини, кукурудзою виднілася негритянська хижа.

— Він там, — сказав шериф, видобуваючи пістолета. — Стережіться, хлопці. Тепер він має з чого стріляти.

Операцію провели вишукано й майстерно. Переслідувачі з пістолетами напоготові засіли, оточивши хижу, шериф із помічником, незважаючи на свою огрядність, метнувся й прудко та спритно притисся до стіни, де не досягла б куля з жодного вікна. Не відриваючись від стіни, він напівбігцем обігнув ріг, копняком розчахнув навстіж двері й увірвався з пістолетом поперед себе в оселю. Там було негреня. Голе, в чому мама народила, щось жувало, сидячи на вихололому попелі. Здавалося, що воно тут саме, та за мить у хатніх дверях з’явилася жінка і, роззявивши рот, впустила сковорідку. Носила чоловічі туфлі. Один із загону розпізнав, що вони належали втікачеві. Хазяйка пояснила: їй, мовляв, удосвіта трапився на дорозі білий чоловік і виміняв оце взуття на чоловікові шкарбуни, в яких вона тоді була взута. Шериф слухав.

— Це сталося біля самої клуні, га? — спитав він. Жінка підтвердила, й шериф повернувся до свого загону, до нетерплячих собак на повідку. Зиркнув на них, люди почали були розпитувати, та припинили й тільки дивилися на нього. Спостерігали, як засовує пістолет у кишеню, розвертається і вділяє добрячих копняків псам — по одному на кожного. — Відвезіть цих клятих лакуз до міста, — спересердя кинув він.

Однак шериф був тямущий службіст. Не гірш від своїх підлеглих знав, що доведеться повернутися до бавовникової клуні, де, на його думку, весь час ховався Крістмас, хоча тепер було очевидно, що там за втікачем і слід прохолов. Завдало трохи клопоту відтягти собак від хижі, так що допіру о десятій ранку, в пекучій осяйній пишноті цієї години, вони обережно, безшумно й вправно оточили клуню, а тоді, за всіма правилами й не дуже сподіваючись на успіх, зненацька ввірвалися туди з пістолетами й виколошкали здивованого, перестрашеного польового щура. Все ж таки шериф привів собак, які взагалі не хотіли йти до клуні, не хотіли зійти з дороги, упиралися й мало не рвали нашийників, дружно повернувши голови й вказуючи мордами на халупу, звідки їх недавно відволокли. Треба було двох чоловіків, щоб гуртом доправити їх до клуні. І тут, як тільки попустили повідки, пси як один скочили й метнулися навколо клуні, по слідах, які втікач лишив у високих, досі ще зарошених бур’янах із тіньового боку, а тоді з підскоками та ривками пустилися до дороги й протягли цих двох десь на п’ятдесят кроків, поки вдалося прив’язати смики до деревець і стримати цей порив. Цього разу шериф навіть не стусонув їх.

Кінець кінцем галас і крик, шум і лють погоні завмирають, щезають із Крістмасового чуття. Коли люди й собаки минали клуню, він був деінде, як і гадав шериф. Затримався в ній рівно настільки, щоб зашнурувати шкарбуни — чорні черевики, пропахлі негром чорні черевичиська. Здається, що їх вирубали тупою сокирою із залізної руди. Дивлячись на цю жорстку, грубу, недоладну, безформну взувачку, він процідив крізь зуби лише «ха!». Неначе побачив, як білі люди, полюючи, нарешті заганяють його в чорну безодню, що вже тридцять років чекала й ладна була поглинути Крістмаса, в яку він тепер наостанку ступив насправжки, несучи на ногах точну, незнищенну міру свого пониження.

Світає, розвидняється. Сіра порожня завись повниться мирним, несмілим пробудженням пташок. Вдихнеш повітря — неначе джерельної води ковтнув. Крістмас дихає глибоко й повільно,