Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

Сонце сіло за пагорби Воклюза, а небо освітилося розплавленим полум’ям.

Аж тоді, коли кольори зблідли й увесь світ перетворився на тінь, месьє Одинак допив свою склянку Манон до останньої краплі.

Епілог

Уже вдруге вони разом їли тринадцять десертів на Святвечір, у переддень Різдва, залишаючи три вільні місця для померлих, живих і удачі в прийдешньому році. Ці місця завжди залишалися вільними за довгим столом у домі Люка Бассета.

Вони прослухали «Ритуал Праху», Окситанську молитву мертвих, яку Вікторія читала їм біля відкритого вогню на кухні. Вона попросила дозволити їй прочитати молитву на цю річницю від імені її матері Манон і від себе: це було послання від померлої жінки до тих, кого вона любила.

— Я човен, який приносить вас до мене, — почала Вік чистим голосом. — Я сіль на ваших занімілих вустах, я аромат і сутність кожного наїдку… Я трепетний світанок і галасливий захід. Я незнищенний острів, недосяжний для моря. Я те, що ви шукаєте, і те, що повільно відпускає мене. Я надійна межа вашої самотності.

На цих словах Вік почала плакати. Заплакали також Жан і Катрін, тримаючись за руки. І Хоакін Альберт Одинак із Лірабель Берньє, колишньою Одинак, які перебували у випробувальному стані перемир’я як коханці і як друзі тут у Боньйо. Суворі мешканці Півночі, яких важко довести до сліз — і вже ж не словами.

Вони дуже полюбили Макса, їхнього так званого «прийомного» внука, і сім’ю Бассетів, з якою їхнє життя пов’язане любов’ю, смертю й горем. Декілька днів на Різдво, повних найрізноманітніших емоцій, звели разом батьків Одинака — в ліжку, за столом і під час спільної подорожі автомобілем. Упродовж решти року Жан, як і раніше, вислуховував по телефону стогони матері про її колишнього чоловіка — цього «соціального дислексика» — і ущипливі скарги батька на «професоршу».

Катрін здогадувалась, що така «перестрілка» немолодого подружжя — своєрідний «розігрів» перед тим, як упасти в обійми одне одного на День взяття Бастилії, на Різдво і навіть останнім часом на день народження месьє Одинака.

Старші Одинаки разом із Жаном і Катрін провели час у Боньйо від двадцять третього грудня до свята Дванадцятої Ночі. У ці дні між роками вони їли, сміялися, гомоніли, між тим вирушали в довгі прогулянки, куштували вино, жінки щебетали, чоловіки поважно мовчали. Наближалася нова ера — знову.

Цвітіння персикових дерев пізньої зими, коли близиться весна і заквітчує фруктові дерева вздовж Рони, є ознакою нових починань у Провансі. Макс і Вік вибрали цю пору білого й червоного цвітіння для весілля. Вона таки змусила його впродовж дванадцяти місяців пошукати дорогу до її серця, перш ніж дозволила себе поцілувати. Проте відтоді все значно пришвидшилось.

Згодом побачила світ перша Максова дитяча книга: «Чарівник у саду — Героїчна книга для дітей».

Вона шокувала критиків, засмутила батьків і викликала захват у дітей та підлітків, які потішалися з того, як поважні люди казяться через цю книгу. І все тому, що вона закликала молодь кидати виклик усьому, на що дорослі реагували словами: «Не можна цього робити!».

Катрін і Жан прочесали весь Прованс у пошуках місця для майстерні, аж поки, нарешті, знайшли. Основним каменем спотикання було не саме приміщення, а бажання Катрін, аби місцевість довкола точно відповідала її із Жаном внутрішнім пейзажам. Зрештою вони знайшли сарай, що примикав до чарівного, трохи занедбаного прованського будинку між Со і Мазаном, де праворуч лежало лавандове поле, ліворуч — гора, а попереду — безмежжя виноградників і гора Ванту. За будинком простягся фруктовий сад — царство їхніх двох котів — Родена і Немировського.

— Наче повернулася додому, — оголосила Катрін Жану після того, як із великим задоволенням оплатила витрати майже на всі процедури з отримання своєї частки при розлученні, яку їй передав юрист.

Її скульптури були майже вдвічі вищі від людини. Здавалося, що Катрін уміє знаходити істот, замурованих у камені, ніби вона могла зазирнути крізь необтесаний блок каменя в їхні душі, почути їхні крики, відчути биття їхніх сердець. Тоді вона просто визволяла їх, висікаючи з каменя.

Не всі її творіння радували око.

Ненависть. Страждання. Терпіння. Читання душ.

Зачекай!

Так і було. Із блока каменя розміром із ящик для бананів Катрін звільнила дві руки, які саме були в процесі роботи. Що робили ці руки, ці нетерпеливі пальці? Читали, пестили когось, торкалися слів? Кому вони належали? Чи вони щось тягли, чи самі кудись тяглися?

Якщо притулитися обличчям до каменя, можна відчути, як прихована цегляна стіна відсувається десь усередині. Вхід… до кімнати?

— У кожного є внутрішня кімната, де ховаються демони. Тільки відчинивши її і сміливо зустрівшись із тим, що там знаходиться, ми стаємо вільними, — сказала Катрін.

Жан Одинак приглядав за нею в Провансі та Парижі, де вони зупинялися в його старій квартирі на вулиці Монтаньяр. Він упевнився, що Катрін добре їсть і спить, зустрічається з подругами і позбулася павутини нічних жахіть уранці.

Вони часто любилися з тією ж зосередженою повільністю. Він знав кожен сантиметр її тіла, всі досконалі й недосконалі місця. Він гладив і пестив кожне таке місце, поки її тіло починало вірити, що для нього вона — найпрекрасніша жінка серед живих.

Якщо месьє Одинак не працював неповний день у книгарні в Баноні, він ішов на полювання.

Коли Катрін була в Парижі, ліпила на самоті на фермі, вела курси, продавала витвори мистецтва, пиляла, шліфувала, виправляла, він вирушав на пошуки найцікавіших книг у світі — у шкільних бібліотеках, де вони ховалися між настановами старих висохлих учителів і балаканиною садівників, у забутих печерах Аладіна та в необладнаних, саморобних бункерах часів Холодної війни.

Месьє Одинак розпочав власну торгівлю унікальними книгами з факсиміле рукописного оригіналу Санарі, який потрапив до нього обхідними шляхами. Семі наполягала, щоб її псевдонім залишився таємницею.

З допомогою Клодін Гулівер, реєстратора аукціонних домів із третього поверху будинку номер 27 на вулиці Монтаньяр, месьє Одинак скоро знайшов багатого колекціонера на цей єдиний примірник. Одначе саме те, що Жан Одинак піддавав потенційного покупця емоційному випробуванню, перш ніж продати йому книгу, створило йому репутацію ексцентричного книголюба, якого навіть солідна сума не зможе переконати продати книгу не тій людині. Іноді десятки колекціонерів вимагали продати їм ту чи ту книгу, та месьє Одинак вибирав людину, яка, на його думку, найбільше пасувала цій книзі як ідеальний друг, коханець чи пацієнт. Гроші були вторинні.

Месьє Одинак мандрував зі Стамбула до Стокгольма,