Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Зрештою, хто б міг подумати, що це місце виявиться таким корисним? Я не тільки знайшла рішення своєї проблеми, а й дізналася багато цікавого.

Тепер потрібно було підготуватися до завтрашнього дня. 
Зустрітися з Кіреном, накласти заклинання і... більше ніколи не наближатися до нього. Адже так?

"Так, Інаре?" — запитала я у свого сумління.

Але голос Інара в моїй голові мовчав, і це мовчання чомусь здавалося глузливим.

***

Ранок почався з того, що я ледве не проспала першу пару.
Всю ніч мені снилися сни про танцюючі пари в бальній залі, над якими загоряється чарівне сяйво, і про принца під магічною маскою, який чомусь дуже нагадував Кірена Тан Варена. 
Коли я нарешті вирвалася з липких обіймів сну, сонце вже стояло високо.

— Велика Трилика! — я підскочила, дивлячись на сонячні промені, що падали через вікно. — Невже так пізно?

Кімната була порожня — мої сусідки вже давно пішли на заняття.

Плутаючись у рукавах мантії й одночасно намагаючись вкласти розпатлані косички, я гарячково збирала підручники.

"Запізнитися на першу пару до декана Торвальда! Ні вже, Рейн, тільки не це!"

Магічне плетіння, яке я розробила вчора в бібліотеці, було готове й чекало свого часу, зосереджене в крихітному згустку сили на кінчику мого вказівного пальця. 
Я відчувала його як легке поколювання — найтонші нитки магії, сплетені в витончений візерунок, невидимий для звичайного ока.

Першою парою сьогодні була артефакторика. І майстер Торвальд дуже не любив тих, хто запізнювався. 
Попри свій суворий вигляд і репутацію найвимогливішого викладача академії, для мене цей сивобородий дворф був справжнім порятунком. 
Він єдиний з усіх викладачів цінував мій незвичайний погляд на магію та нестандартний підхід до створення артефактів.

Я встигла прослизнути в аудиторію за секунду до того, як майстер Торвальд зачинив двері, й зайняла своє місце в третьому ряду. 
Ідеальне розташування — не надто близько, щоб не привертати зайвої уваги, але й не так далеко, щоб пропустити щось важливе.

— Отже, мої любі непорозуміння, — прогримів майстер Торвальд своїм низьким голосом, від якого тремтіли шибки в шафах з артефактами, — сьогодні ми поговоримо про те, чому більшість із вас ніколи не зможе заробити собі на пристойний обід артефакторикою.

Кілька студентів нервово перезирнулися. Майстер славився своїми жорсткими, але справедливими оцінками.

— Йтиметься про насичення силою кристалів і заряджання магічних артефактів, — він узяв у руки невеликий гліфтар — різьблений кам'яний тубус. У нього він був із якогось коштовного каменю, досить дорогий предмет. — Хтось може сказати, чому заряджання таких простих речей коштує шалених грошей?

Кілька рук піднялося вгору, включно з моєю.
— Ельфійка з орочою зачіскою, — кивнув мені майстер Торвальд, і по аудиторії пробіг смішок.
Я проігнорувала його. У майстра була особливість — він ніколи не запам'ятовував імена студентів до третього курсу, але завжди давав влучні прізвиська.

— Заряджання гліфтарів вимагає великої кількості чистої магічної енергії, — відповіла я. — Маги витрачають власні сили на те, щоб наситити кристал, і на відновлення після цього йде багато часу. Фактично, ми платимо за здоров'я мага.

— Вірно, гостроуха, — кивнув майстер. — Саме тому заряджання артефактів — справа така дорога. Але існують й інші способи...

Лекція була якраз на тему, яку я нещодавно обмірковувала на ельфійській замість нудних відмінювань майстра Ліонеля.

Мені потрібно буде знайти тихе місце, щоб поекспериментувати зі справжнім гліфтаром.

В аудиторії, повній студентів, я не зможу зосередитися достатньо, щоб маніпулювати найтоншими нитками магії.

І мене кольнула одна думка — я нарешті по-справжньому зрозуміла, чому Інар і Таірнаель в два голоси забороняли мені показувати свою особливість магії та змушували її всіляко маскувати.

Якщо гільдія артефакторів дізнається, що можна обійти їх і гліфтари більше не потрібно буде заряджати, а також і багато інших артефактів, які теж до речі можна перевести на самозарядку... 
Ой-ой-ой... Мені справді варто бути дуже, дуже обережною. 
Мабуть, потрібно буде залишити стандартне плетіння в моєму гліфтарі й прилаштувати десь непомітно своє.

Друга пара артефакторики була практичною — ми вчилися створювати найпростіші освітлювальні  амулети.
 Я впоралася за перші двадцять хвилин і решту часу допомагала сусідці по парті, яка ніяк не могла правильно налаштувати потоки сили.

Весь день у моїй голові крутилися думки про Кірена та нашу майбутню зустріч у бібліотеці.

Маячок був готовий.

Достатньо було лише торкнутися його шкіри, і плетіння активується, створюючи між нами незримий зв'язок. Я завжди знатиму, де він.

"І тоді ти зможеш уникати його до кінця навчального року," — нагадала я собі.

Але чомусь ця думка не приносила очікуваного полегшення.

Після занять я попрямувала до бібліотеки, обравши той самий дальній стіл, що й завжди.

Дістала підручники, розклала пергаменти й поринула в роботу, час від часу поглядаючи на вхідні двері. 
Серце зрадницьки прискорювало ритм щоразу, коли хтось заходив, і потім розчаровано сповільнювалося, коли це виявлявся не він.

"Зберися, Рейн," — подумки обірвала я себе. "Ти поводишся як закохана дурепа."

"А хіба ні?" — глузливо поцікавився внутрішній голос.

"Інаре, я тебе зараз подумки задушу," — огризнулася я.

Розмірковуючи про ситуацію, що склалася, я намагалася розібратися у своїх суперечливих почуттях.
З одного боку, Кірен мені безперечно подобався. Він був красивий, розумний і, що дивно для аристократа його становища, ставився до мене як до рівної. 
Не дивився зверхньо, не робив поблажливих зауважень щодо моєї змішаної крові.

З іншого боку... він залишався аристократом. А такі, як він, не пов'язують своє життя з такими, як я. У кращому випадку я стану його тимчасовим захопленням. Іграшкою, яку викинуть, коли вона набридне.