Джоан Харріс - Шоколад

значно молодший за справжній вік. Відчиняючи двері до кімнати Арманди, я почула, як вона говорить комусь:

– …фактично пообіцяла, що переселиться до «Мімози»… просто камінь з душі…

Арманда, теж почувши слова доньки, сонно гмикнула.

– Місця собі не знаходить із такою непутящою матір’ю, як я, – прокоментувала вона. – Вклади мене, Віано, поки я не звалилася з ніг.

Я допомогла їй роздягтися. Біля подушки лежала приготовлена лляна нічна сорочка. Поки бабуся натягала її через голову, я акуратно склала її одяг.

– Подарунки. Поклади їх там, щоб я бачила, – попросила Арманда, невиразно махнувши у бік туалетного столика з дзеркалом. – Гм. Добре як.

Я машинально, начебто в заціпенінні, виконала її вказівки. Напевно, я теж випила більше, ніж збиралася, тому що була зовсім спокійна. Судячи з кількості ампул з інсуліном у холодильнику, Арманда припинила лікування два дні тому. Мені хотілося запитати, чи тверда вона у своєму рішенні, чи усвідомлює, що робить, але я замість цього просто розвісила перед нею на спинці стільця подарунок Люка – шовкову комбінацію безсоромного соковитого червоного кольору. Вона знову видала здушений смішок і, простягнувши руку, помацала багату тканину.

– Тепер можеш іти, Віано, – лагідно, але твердо сказала вона. – Усе було чудово.

Я забарилася. Глянувши в дзеркало туалетного столика, побачила в ньому своє і її відбиття. Усміхнена Арманда з новою стрижкою здалася мені дуже старою, але її долоні купалися в чомусь червоному. Вона заплющила очі.

– Світло гасити не треба, Віано, – виганяла вона мене. – На добраніч.

Я торкнулася губами її щоки. Від неї пахло лавандою й шоколадом. Я пішла на кухню мити посуд.

Ру залишився, щоб допомогти мені. Інші гості розійшлися. Анук спала на дивані, запхавши до рота великого пальця. Ми прибиралися мовчки. Нові тарілки й келихи я розставляла в буфетах Арманди. Кілька разів Ру спробував завести зі мною бесіду, але я не могла говорити з ним. Тишу будинку порушувало тільки неголосне дзенькання скла й порцеляни.

– Що з тобою? – нарешті не витримав Ру, обережно кладучи руку мені на плече. Його волосся відливало жовтизною, ніби яскраві квіти.

– Так, згадала матір, – сказала я перше, що спало на думку, і одразу усвідомила, що, як не дивно, не збрехала. – Вона була б у захваті від такого вечора. Вона любила… свята.

Він подивився на мене. У тьмяному жовтуватому світлі його незвичайні сірувато-блакитні очі потемніли, набули незвичного фіолетового відтінку. Якби я мала право розповісти йому про плани Арманди!

– Я й не знала, що тебе звати Мішель, – озвалась я.

Він знизав плечима:

– Імена не мають значення.

– І ще в тебе не завжди є акцент, – з подивом відзначила я. – Колись ти говорив з дуже сильним марсельським акцентом, а тепер…

Він обдарував мене однією зі своїх рідких чарівних посмішок.

– Акценти теж не мають значення.

Він взяв моє обличчя в долоні. Важко повірити, що це руки роботяги. Вони в нього м’які й зовсім не засмаглі, як у жінки. Цікаво, є хоч частка правди в тому, що він мені розповідав про себе? Утім, зараз це неважливо. Я поцілувала його. Він пахне фарбою, милом і шоколадом. Я відчуваю смак шоколаду на його вустах і думаю про Арманду. Ру, як мені завжди здавалося, був небайдужий до Жозефіни. Я розумію, що мій здогад вірний, але і далі цілую його, тому що нам обом потрібно якось пережити цю ніч. І ми піддаємося зачаруванню, поступаємося поклику єства, розпалюючи ритуальне кельтське багаття біля підніжжя пагорба, – цього року трохи раніше, ніж заведено за звичаєм. Шукаємо заспокоєння в нехитрому задоволенні плоті, щоб перемогти темряву. Його долоні проникнули під мій светр і намацали груди.

На мить мене здолали сумніви. На моєму шляху вже було стільки чоловіків, таких само гарних, як цей. Усі вони мені подобалися, але нікого з них я не кохала. Якщо я не помилилася й Ру з Жозефіною належать одне одному, як це відіб’ється на них? На мені? Його губи пестять моє обличчя, дотики видають усі його бажання. Тепле повітря, що піднімається від жаровень, приносить до кухні запах бузку.

– Не тут, – тихо кажу я. – Підемо до саду.

Ру глянув на Анук, яка спить на дивані, і кивнув. Нечутним кроком ми вийшли на вулицю, під посипане зірками фіолетове небо.

У саду ще тепло від неостиглих жаровень. Чубушник і бузок із зеленої альтанки Нарсіса оповивають нас своїми ароматами. Ми лежимо на траві, немов діти. Про кохання не сказано жодного слова, ми не даємо один одному жодних обіцянок. Ру повільно, обережно, майже безпристрасно рухається на мені, язиком водячи по моїй шкірі. Над його головою розлягається фіолетово-чорне, як його очі, небо; я бачу широку стрічку Чумацького Шляху, яка огинає увесь світ. Я знаю, що більше такого між нами не буде, але від цієї думки відчуваю тільки неясну тугу. У мені наростає щось могутнє, все єство затопляє несамовитість, у якій тонуть й моя самітність, і навіть скорбота за Армандою. Ще буде час віддатися суму. А поки я насолоджуюся простими чудесами. Лежу оголена на траві, поруч із затихлим чоловіком, в обіймах безмежності, що охоплює мене як зовні, так і зсередини. Ми з Ру довго так лежали. На наших гарячих тілах лишилися запахи лаванди й чебрецю з клумб у нас у ногах, бігали дрібні комахи. Тримаючись за руки, ми дивилися на небо, що нестерпно повільно плило у височині.

Ру тихо наспівував собі під ніс:

V’la l’bon vent, V’la l’joli vent,

V’la l’bon vent, ma vie m’appelle.

І в мені тепер шаленіє вітер, смикає мене з невблаганною наполегливістю. Але крихітний п’ятачок у самій середині якимось дивом залишається незачепленим. І майже знайоме відчуття чогось нового… Це теж свого роду чаклування, чаклування, якого моя мати ніколи не розуміла. І все-таки я, як ніколи, певна у тому, що з’явилося моєму погляду, – зароджене у мені чудове живе тепло. Принаймні тепер зрозуміло, чому я витягла карту із закоханими тієї ночі. Думаючи про своє відкриття, я замружуюся й намагаюся мріяти про неї – про маленьку незнайомку з рум’яними щічками й чорними оченятами – як я це робила перед народженням Анук.

Коли я прокинулася, Ру поруч уже не було. Вітер знову змінив напрям.

37

29 березня. Страсна субота

Допоможи мені, père. Невже я мало молився? Мало страждав за наші гріхи? Моє виконання покути – зразок для наслідування. Від недоїдання й недосипання паморочиться у голові. Хіба зараз