Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

Безліч незнайомих облич майоріли перед очима, розчиняючись у шумі голосів і мерехтінні світла. Та серед усього цього хаосу були ті, чия поява змусила моє серце прискорити свій ритм. У натовпі я впізнала родину Кровальдів.
Лес і Ліян з'явилися, як вихор – усміхнені, жваві, сповнені тієї легкої грації, що видавала в них представниць вищого світу. Заміжжя не приборкало їхнього запалу – вони все так само щебетали, обмінювалися кокетливими поглядами з кавалерами й, здавалося, були господарками будь-якої ситуації. Їхні чоловіки трималися трохи осторонь, дозволяючи сестрам розважатися так, як їм заманеться.
Ліян, ледь наблизившись, нахилилася до мене і зашепотіла, ніби ми знайомі все життя:
— Ви чарівні, міледі, але не такі, як була наша Мегді. І зовсім на неї не схожі, хоча Лейн запевняла в протилежному… Ну, може, трішки.
Я слухала її і не знала, як реагувати на цей дивний комплімент. Але, замислившись, вирішила, що в будь-якому разі мова йде про мене.
Лес, не давши мені довго розмірковувати, перебила сестру:
— Ліян, ти, як завжди, почала з середини! Баронеса Мелані, певно, навіть не зрозуміла, про що ти.
Вона повернулася до мене і змовницьки всміхнулася.
— Вам так ніхто й не пояснив, у чому справа, правда?
Я похитала головою.
— Ось як усе було, – Лес зробила театральну паузу, а потім, ніби зважившись, продовжила: – Дружина нашого брата, Лейн, досі біситься від думки, що він не забув свою загиблу наречену. А ми з Ліян не даємо йому забути.
Вона знову замовкла, на мить поринувши в спогади, ніби уявляла собі ту втрачену сімейну ідилію. Потім повернулася до мене й додала:
— Ми дуже любили Мегді, як сестру. Мріяли, що вони з Деяном одружаться, і всі разом заживемо великою дружньою родиною. Але доля розпорядилася інакше…
У її голосі вперше прозвучали справжній сум і теплота.
— А тепер дружина нашого брата, Лейн, сходить з розуму від ревнощів, щойно бачить дівчину, яка хоча б трохи нагадує Мегді. Вона влаштовує такі сцени, що їх уже уникають у вищому світі.
Я задумалася, а потім несміливо промовила:
— Але ж хіба ревнощі не свідчать про те, що вона його кохає? Вам, як сестрам, варто радіти, що у вашого брата є людина, яка його так палко любить… Мегді більше немає, а життя продовжується.
Сестри між собою швидко переглянулися, а потім обидві перевели погляд на мене. Ліян ледь помітно хитнула головою, усміхнувшись куточками губ, і винесла свій вердикт.
— Ви і справді схожі… — тихо промовила Ліян, її погляд став мрійливим, ніби вона на мить поринула у спогади. — Наша Мегді сказала б те саме.
Я м’яко посміхнулася їм, відчуваючи щемкий жаль і тиху ніжність до цих дівчат, які, навіть через роки, не змогли відпустити Мегді, що була для них безцінною. Їхня відданість розчулювала, і водночас я відчувала дивний, гіркий сором — адже я стояла перед ними, дихала, говорила, усміхалася… і не могла подарувати їм тієї розради, яку вони так відчайдушно шукали. Не могла просто зізнатися, що Мегді не зникла назавжди, що вона тут, зовсім поруч. Ця правда належала лише мені — таємниця, яку я мусила берегти, навіть якщо серце стискалося від болю.
— Леді, для мене велика честь бодай трохи нагадувати ту, кого ви так любили й цінували, — промовила я з усією щирістю, на яку була здатна. — Якщо її пам’ять і досі живе у ваших серцях, значить, вона була по-справжньому особливою. І я з радістю сподіваюся на наші наступні зустрічі.
Лес і Ліян здивовано поглянули на мене, а потім їхні обличчя залила рум’янець — чи то від несподіваного компліменту, чи від раптового усвідомлення, що вони занадто відкрили свою душу перед майже незнайомою людиною.
— А тепер… — я кокетливо посміхнулася, трохи нахиливши голову в граційному поклоні, — пробачте, але мені потрібно розділити свою увагу і з іншими гостями.
Зробивши крок назад, я ще раз глянула на них — дві дівчини, різні за характером, але однаково щирі у своїй прихильності до минулого. Потім плавно розвернулася і вирушила далі крізь натовп, відчуваючи на собі їхні зацікавлені погляди.
Я побачила Генрі в колі чоловіків. І вирушила до нього. Він був спокійний, впевнений у собі, наче ці випробування вже давно стали для нього звичними. І я знала, що в цьому королівському світі, у цих заплутаних мережах дворянських пристрастей і політичних прагнень, він був справжнім майстром.
Я відчула легкий поштовх у спину. Зупинилася, спантеличена, й озирнулася. Переді мною стояв джентльмен, що вибачався, пояснюючи, що випадково штурхнув даму, а та, не втримавши рівноваги, зачепила мене. Я лише усміхнулася у відповідь і вже збиралася рушити далі, як раптом мене зупинив ніжний, трохи збентежений голос.
— Вибачте, моя ажурна хустинка зачепилася за застібку вашого кольє. Дозвольте, я її відчеплю.
Я кивнула, дозволяючи їй це зробити, і повернулася спиною. У залі запанувала ледь вловима напруга — я відчула на собі безліч поглядів. Краєм ока помітила, як королева з цікавістю спостерігає за подіями, а Лейн — з нестримним передчуттям чогось тріумфального. Генрі негайно рушив у мій бік, його обличчя видавало стриману тривогу.
— Вибачте, не виходить… Боюся порвати, вона така дорога моєму серцю, — розгублено прошепотіла леді, продовжуючи свої безплідні спроби. — Можливо, варто зняти кольє? Так буде легше врятувати плетіння.
Я відчула, як у залі стало ще тихіше. Ця ситуація була надто очевидною — пастка, розставлена з тонким розрахунком. Я бачила нетерпіння в очах Лейн, передчуття її близької перемоги. Але, піднявши підборіддя, я з іронічною усмішкою промовила голосно, так, щоб усі почули:
— О, звісно. Як можна не пошкодувати те, що таке дороге серцю?
Нахилила голову вниз, дозволяючи їй розстебнути застібку. Мої губи торкнулася ледь вловима посмішка. Генрі уже стояв поруч, напружений, готовий стати між мною і всіма, хто спробує зашкодити.
Раз! Ланцюжок з легкістю вислизнув із рук. Лейн, що так жадібно чекала моменту мого викриття, завмерла. Її посмішка зникла в ту саму мить, коли вона побачила моє декольте… ідеально гладке, без жодного сліду. Генрі лише підняв одну брову й ледь помітно видихнув.
Я затримала погляд на своїй кузині, задовольняючись її розчаруванням. А потім, ніби нічого не сталося, простягнула руку до леді, що тримала в руках моє кольє, й легко, без натяку на роздратування, забрала його.
— Ось ваша хустинка, леді, — промовила, вкладаючи її у долоню власниці.
Після цього обернулася до Генрі й із ледь помітною усмішкою простягнула йому свою прикрасу.
— Допоможеш, коханий?
Він підійшов ближче, його пальці обережно застібали ланцюжок на моїй шиї.
— Ти щойно зробила бездоганний хід, мила, — його голос був тихим, але в ньому бриніли захоплення та прихований тріумф. — Шах і мат.
Я лише ледь помітно всміхнулася, дозволяючи йому застебнути кольє, і краєм ока спостерігала, як у погляді Лейн спалахує гірке розчарування. Ця партія була виграна — і цього разу вже не мною одною. А ще я помітила, як Лейн і королева обмінялися поглядами — і цього короткого жесту було достатньо, щоб зрозуміти: ці дві жінки тепер грають на одному боці.
Тож решту вечора я трималася поруч із Генрі, залишаючись частиною цього блискучого дійства не заради себе, а заради нас. Я слухала нескінченні компліменти, брала участь у ввічливих розмовах, підтримувала маску бездоганної господині ситуації. Але щоразу, коли наші погляди зустрічалися, я відчувала в його очах приховане тепло, мовчазну обіцянку: ще трохи, і все це залишиться позаду. Ще трохи — і ми повернемося до життя, в якому немає інтриг, де є тільки ми.