Метьюз Джейсон - Червоний горобець

МАРБЛ повернувся, підійшов до ліжка й одягнув пальто. Нейт розрівняв перекручений комір старшого чоловіка, поплескав його по плечу. Їм більше не треба хвилюватися через metka… МАРБЛ тепло поглянув на нього.

— Найзахопливішу тему — тобто мене — ми зможемо обговорити за два дні. Конференція закінчується ополудні. Зможемо повечеряти й розмовляти хоч цілу ніч.

Він знову виглянув з вікна.

— Люблю це місто. Хотів би колись оселитися тут.

— Колись так воно і станеться, — сказав Нейт, думаючи, що навряд чи МАРБЛу дозволять переїхати сюди. Все залежатиме від того, як він вийде на пенсію, точніше — чи доживе він до пенсії.

МАРБЛ підійшов до дверей під руку з Нейтом. Нейтові відчайдушно хотілося спитати, чи МАРБЛ чув щось — бодай що-небудь — про Домініку, але не можна. Через сувору конспірацію він ніколи не казав МАРБЛу про вербування Домініки, як і про її місію розкрити крота через Нейта. Агенти просто не знали інших агентів.

Натомість Нейт сказав:

— Ми чули, що Ваню Єгорова нещодавно підвищили.

— Ваня відчайдушний, — сказав МАРБЛ. — Я знаю його вже двадцять років. Він хоче керувати Службою, але не має достатньої підтримки у Кремлі, від сам-знаєш-кого. Йому потрібна успішна операція, щоб oboroten — його хазяїн-перевертень — лишився задоволений. Якщо все вийде з ЛЕБЕДЕМ, це може допомогти йому, але знадобиться щось іще, щось драматичне.

— Як що? — спитав Нейт.

— Спіймати мене, наприклад. — МАРБЛ засміявся. — Не бажатиму йому успіху.

МАРБЛ тепло стиснув Нейтову руку. Він щось замислив, Нейт відчув це.

— Є щось іще?

— Маю прохання, повідомлення, яке хочу передати, — сказав МАРБЛ.

— Атож, — сказав Нейт.

— Я хочу поговорити з Бенфордом, якщо він зможе приїхати до Нью-Йорка через два дні. Маю дещо з ним обговорити.

МАРБЛ заглянув Нейту у вічі.

— Хочете, щоб я передав йому повідомлення?

— Нейте, не хочу ображати тебе, але мені треба поговорити з Бенфордом напряму. Розумієш?

МАРБЛ оглянув Нейтове обличчя, та не побачив нічого, крім прихильності й розуміння.

— Звісно розумію, Дядьку, — сказав Нейт. — Він приїде.

МАРБЛ відчинив двері; Нейт помітив інстинктивну, невловиму тривогу старого, поки той оглядав коридор.

— Spokoinoi nochi, — сказав МАРБЛ.

— Vysypat’sja, — сказав Нейт. — Гарних снів.

***

Бенфорд наполягав на зміні готелю, тож Нейт чекав у Браянт-парку, щоб повідомити МАРБЛу номер кімнати. Базальтово-золоті зубці муру навколо колишньої штаб-квартири «Американської радіаторної компанії» купалися в молочному світлі рамп на тлі вогнів вечірнього міста. Ведмежі обійми біля дверей — минуло вже чотири-п’ять років після останньої зустрічі; вони сіли, батарея загула, з-за шибок, із західного боку сорокових вулиць, долинали сигнали мангеттенських таксі. Напівповна пляшка бренді й дві склянки, наповнені й поповнені. Не те щоб вони були старими друзями, та Бенфорд працював із МАРБЛом уже чотирнадцять років. Раз на рік перечитував його справу, спостерігаючи, як вона поповнюється, мов басейн — водою з садового шланга, обростає звітами про контакти з описами дорогоцінних щорічних закордонних зустрічей, двічі на рік, у Парижі, Джакарті чи Нью-Делі.

Справа МАРБЛа була замусоленою двадцятитомною хронікою життя агента: смерть дружини, туга вдівця, неочікувані подорожі на Захід, поспішна підготовка зустрічей. Його нагородили медалями ЦРУ, трьома, і забрали назад, приберігали на чорний день. Листи подяки від керівників, начальників і директорів та неймовірні відзнаки з похвалами МАРБЛа за «зміцнення демократії у світі». Проблеми, великі й малі, розв’язані за всі ці роки, й відрахування на пенсійний рахунок — пожовклі папірці, що позначали кожний піврічний розділ цієї одіссеї.

У файлі містилася хронологія керівників російського відділу у ЦРУ (якісь були більш видатними, якісь — менш), що присвоювали собі МАРБЛові успіхи. Подібним чином там була задокументована й генеалогія директорів ЦРУ — де­яких колишніх адміралів чи генералів, що безтурботно носили свої уніформи і стрічки поміж шпиків у споруді, побудованій Алленом Даллесом, і які подеколи приносили в Білий дім визначні МАРБЛові дані, презентуючи їх як власні досягнення. А ще у файлі перелічувалися імена молодих чоловіків та жінок, МАРБЛових керівників, офіцерів резидентури, із засніжених вулиць, обсиджених мухами лоббі й лунких сходових маршів; усі вони відійшли, хтось у кращі місця, а хтось — ні.

Традиційно, впродовж усього цього часу, Бенфорд перечитував ту справу щорічно, вишукуючи в ній ознаки якихось тріщин у методології, дослухаючись, щоб почути шарудіння шашелі в деревині. Бенфорд цинічно вишукував ознаки звертання, послаблення, спаду виробництва, знімків з розмитим чи зміщеним фокусом, випадкової втрати доступу. Та не знаходив жодних приводів для занепокоєння. МАРБЛ був найкращим російським контактом ЦРУ, і не лише тому, що протримався аж так довго, а й тому, що продовжував працювати тільки краще.

— Натаніель передав тобі те, що я йому розповів? — спитав МАРБЛ.

— Так, — сказав Бенфорд. — Нам додасться роботи.

— Агент, справа з субмаринами, справа Директора, той ЛЕБІДЬ?

— Я прочитав його звіт зранку, — сказав Бенфорд.

— Мені прикро визнавати, що закінчення Холодної війни не зменшило потягу наших лідерів до нечесних ігор. Багато в чому старих совєтів було куди легше зрозуміти.

МАРБЛ налив ще дві склянки бренді, підняв свою і відпив.

Бенфорд знизав плечима.

— Та й ми, мабуть, не кращі. До того ж, якби ми зупинились, то лишилися б усі без роботи.

— От саме про це я й хотів поговорити з тобою, — сказав МАРБЛ.

***

— Володю, то це ти кажеш, що хочеш припинити? — сказав Бенфорд. — Є якась причина, чому саме зараз?

— Бенфорде, не зрозумій мене неправильно. Я не хочу звільнятися. Коли прийде час, мені б дуже хотілося спокійно вийти на пенсію, переїхати до Америки, щоб ти купив мені квартиру в цьому місті.

— Ти отримав усе це й навіть більше. Розкажи, що ти замислив.

— Скільки я ще працюватиму з тобою, як і точна причина мого виходу на пенсію, як добровільного, так і за інерцією, — це ще буде видно, — сказав МАРБЛ.

Бенфорд подумав, що раніше ніколи не чув, щоб агент говорив про вірогідність свого арешту і страти як про «вихід на пенсію за інерцією». МАРБЛ продовжив:

— Тільки в одному я певен. У мене лишилося ще два-три роки нормального курсу моєї кар’єри, зважаючи на прагнення Вані Єгорова й політику Служби.

— Ти й досі можеш стати заступником директора, — переконуючи, сказав Бенфорд. — Тебе поважають у Ясенєві, ти маєш друзів у Думі.

МАРБЛ відпив ще бренді.

— Хочеш мати мене в упряжі ще з десяток років, еге ж? Серед політиків? Бенфорде, а я вважав, що ми з тобою zaka­dychnyi drug, добрі друзі. Ні, друже мій, мій час конечний. А чи можна мені, не без хвастощів, сказати, що коли я припиню роботу, стане і розвідка, і це буде відчутна втрата?

— Звичайно, — сказав Бенфорд. — Тут не потрібно ніякої фальшивої скромності. Це буде неабияка втрата. Ти незамінний.

— А затим полетять нестримні крики твоїх покровителів, накази замінити агентуру, підбір не тих кандидатів, поспішне вербування.

— Перевірений часом процес, він зберігає молодість таким, як я, — сказав Бенфорд. — Володю, до чого ти хилиш? Я вже очікую, що ти попросиш «розрахувати» тебе.

— Я пропоную тобі свого наступника, заміну для продов­ження роботи.

За багато років Бенфорд надивився багато чого, аби нічому не дивуватися, але все одно нахилився ближче.