Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

Флешбек 9.6.

Флешбек “Війна”

 

Віолетта стояла в тіні, вдивляючись у темряву кімнати. У домі тиша – тільки рівне дихання Олієнна було чутно з вітальні, а Алек давно спав на другому поверсі. 

Вона знала, що не має права його втягувати. Алек і так зробив надто багато. Це її ризик. Її рішення.

– Бруно, – тихо покликала, і темна тінь ворухнулася біля дверей.

Пес розплющив очі, підвів голову, немов досі не вирішив, чи варто довіряти їй. Вона не знала, чи справді Аларіон відчуває, де його пес, чи чекає, що той повернеться до нього. Але Бруно – його слуга. 

– Ходімо, – прошепотіла.

Бруно мовчки підвівся, не здіймаючи зайвого шуму. Віолетта нахилилася, пальці міцно стиснули його нашийник. Їй здалося, що метал крижанів під пальцями.

Тихо, мов тінь, вона ступала коридором. Дерев’яна підлога ледве рипіла під ногами, та Віолетта рухалася обережно, вичікуючи кожен крок. Двері, вікна – все було замкнено, але вона підготувалася заздалегідь. Один оберт ключа, ледь чутний клац, і дім лишився позаду.

Нічна вулиця і спалахи заклинань десь там, далеко за горизонтом.

Чорний плащ обіймав її худе тіло, волосся заплетене в довгу білу косу здавалося нереальним у світлі місяця.

Віолетта йшла крізь темряву, тримаючи руку на нашийнику Бруно. Пес ішов поруч – тихий, його кроки ледь чутно шаруділи по вологій землі. Вона минула останні будинки міста, залишивши позаду світло ліхтарів і тісні вулички. Попереду розкинувся яблуневий сад. Гілки, важкі від білих і рожевих пелюсток, колихалися під легким вітром. Запах цвіту був п’янким, майже нереальним серед нічної прохолоди. Віолетта обрала це місце не просто так. Воно було красивим. Спокійним. Якщо її вб’ють сьогодні, то хай хоча б вона буде серед цієї тиші й квітучих дерев.

Вона ступала вперед повільно, ковзаючи пальцями по шерсті Бруно. Дійшовши до невеликої галявини, де місячне світло проривалося крізь крону, Віолетта зупинилася. Тут, під сяйвом, що робило її і без того бліду шкіру майже прозорою, вона опустилася на коліна. Її пальці тремтіли, коли торкнулися металевого нашийника на шиї пса.

Серце билося надто швидко. Їй було страшно. Вона не знала, хто прийде за Бруно, не знала, чи не зробила зараз найбільшу помилку у своєму житті.

Вона зціпила зуби і обережно зняла нашийник.

Метал зісковзнув з шиї пса, впав у траву, магія заклинання миттю погасла.

Віолетта задихалася, впершись руками в землю. Вона боялася озирнутися, боялася побачити в темряві чиюсь фігуру. Чиєсь обличчя.

Її вибір був зроблений. Тепер залишалося тільки чекати.

Віолетта відчула тремтіння, коли темна енергія огорнула пса. Бруно застиг на мить, а потім його тіло напружилося – він готувався рвонути вперед, знайти дорогу назад.

Але він не встиг.

Перед нею, ніби виріс із самої темряви, з’явилася висока постать. Довге волосся розвівалося у нічному вітрі, а його силует, затінений місячним світлом, видавався нереальним. Віолетта відчула, як її тіло скував страх. Вона не змогла навіть підвестися з колін, не наважувалася повестися так перед королем. Його присутність була всепоглинаючою, владною, що холод, що змушував серце стискатися.

– Ти зробила це навмисне, – голос був низьким, рівним, але в ньому вчувався майже гнів.

Вона стиснула руки, щоб приховати тремтіння, і повільно кивнула.

– Так. Я хотіла побачити вас, Ваша високосте.

Бруно підбіг до нього і став поруч – тепер це був не просто пес, а вірний хижий звір, що знайшов свого господаря. Віолетта заплющила очі на секунду, силкуючись змусити себе дихати рівніше. Вони мовчали.

Коли вона нарешті насмілилася підвести голову, він дивився на неї. Небезпечно спокійний.

– Як справи у Алека? – запитав нарешті.

У її грудях ніби щось відтануло. Він не нападав. Не нищив. Не відмовчувався.

– Добре. З ним усе гаразд… Він допомагав мені деякий час у госпіталі, а зараз хоче влаштуватися на роботу в бібліотеку. Любить читати… Чи може він це зробити? Чи не знищите Ви і це місто?

Він не відповів одразу. Лише нахилився, повільно провівши рукою по голові пса. Його обличчя залишалося незворушним.

– Я думав про твій поцілунок, – промовив до неї нарешті. – Це було занадто зухвало і безстрашно. Примха, відчай? Що це було?

Він не чекав відповіді. Його темна магія вже обіймала його, готова зникнути разом із ним.

– Стійте! – Віолетта схопилася на ноги, не думаючи. – Ваша високосте… Ми з Вами… Ми пов’язані…

– Яким чином?

– Наша магія… Вона була однаковою, доки Ви не вбили короля Артура.

Його погляд став важчим, наче гостре лезо.

– Ти знаєш надто багато зайвого. Але я помилував тебе і всіх, хто був у покоях того дня. Хіба моя милість не варта мовчання про такі дрібниці?

– Ви вбили, щоб врятувати нас, – Віолетта зробила крок вперед. – Я певна. Ви знали, що найманці нападуть. Ви відкрили портал, щоб ми змогли вибратися. Інакше… ми б загинули всі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍