Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

найближчим часом нагоду поговорити з тобою. А більше ні з ким не зможу. Тому вибачай, — Олег випив, покрутив склянку, акуратно поставив на столик. — Пригадай нашу розмову в сквері біля Золотих воріт. Ти тоді похвалив мене. Мовляв, зробив те, що вмію найкраще.

— Не найкраще, — машинально виправив Ігор.

— О, бач, згадав. Так, не найліпше, але добре. Твої слова. Потому додав: особливо мені вдається свою роботу робити в екстремальних умовах. Мене в них і загнали. Занурили по повній. Аж по маківку.

— Може, прямо скажеш? Ходиш колами. Хто куди тебе занурив?

— Ще раз: до останнього моменту, навіть коли все зрослося і добро, мов у казці, почало сяк-так перемагати зло, було неясно, до чого тут я. Складалося враження — Нагорний вирішив підставити мене спонтанно, бо виникла нагода. Шукав, на кого перевести стрілки, згадав про мене. Затаїв якусь давню образу, припекло звести порахунки в такий сатанинський спосіб. Питання — чому не вбив сонного разом із Мері? Чому не дозволив застрелити мене потім, хоч нагода випадала двічі? Для чого я потрібен був йому живим, здоровим, але загнаним? Відповідь спершу підказав ти, потім — Ярило.

— Я слухаю, слухаю, — Ігор не поспішав випивати свою порцію.

— Якби мене вбили, не було б кому взяти слід дівчинки Анни. Заради неї все й заварилося. Я мусив знайти її, сам того не розуміючи. Бо її батько, таємничий, нікому, крім Мері й Нагорного не відомий, не міг шукати свою доньку сам, офіційно. Інакше все втрачало сенс. Багато що довелося б пояснювати, а воно тобі не треба.

Запала тиша.

Кобзар помітив — тепер Пасічник не дивувався.

Налив собі сам, трохи менше, ніж раніше.

— Відтоді, як прокинувся біля мертвої Марії, майже не пив. На поминках Алли навіть. І ось тепер разом із тобою поминаю всі твої надії, Ігоре Борисовичу. Я мусив помітити все від самого початку. Ти ж не ховався. Ніколи не приховував бажання мати дітей, любові до них і жалю від того, що Алла безплідна. Коли в неї виявили рак, ти вирішив кинути всього себе, аби вилікувати ту, кого любив і досі любиш. А Машу Запорожець ти ніколи не любив. Для тебе вона була так, випадковою розвагою. Думаю, були й інші дівчата. Ти нормальний здоровий мужик. Що важливо, не вважаєш стосунки з ними зрадою дружині. Лише отримував від них послуги, сексуальні послуги. Бажано при цьому, щоб це не були зовсім уже випадкові шалави, біс його знає, з якими хворобами. Тому ти наказав Нагорному добирати кандидаток старанно. Не брати просто з вулиці. Слухаєш мене?

— Пішов геть, — мовив так само тихо, спокійно й дуже втомлено.

— Піду, тільки дослухай мене.

— Вали звідси. Гуляй, — Пасічник випив.

— Ні, — Олег відсунув склянку. — Ти ж сам хочеш почути все до кінця. А я почну від самого початку, Ведмедику.

— У тебе п’ять хвилин. Більше не слухатиму.

— Вкладуся. Ми з тобою зараз у однаковому становищі. Маю на увазі ось, — Кобзар погладив свій гіпс. — Щоправда, в тебе є, чим зайнятися. Наприклад, заливати горе. Але ж ти не весь час п’яний. Треба покерувати трошки, можна дистанційно, по телефону чи скайпу. Багато хто так робить. Тим більше ти керуючий партнер у промисловій групі «Капітал-Україна». Настільки потужній, що вона дозволяє собі розростатися й поглинати інші компанії. Так сталося понад три роки тому після початку війни, з групою «ТПФ». Мені, повторюся, нема чого робити вдома. Вільного часу море, тому порпався в інтернеті. Шукав, що може зв’язати тебе з Анатолієм Веригою.

— Знайшов?

— Є публікація, датована позаминулим роком. Не аж така сенсаційна. Швидше ділова інформація, для вузького кола втаємничених у життя великого бізнесу. Події в Криму та на Донбасі сильно послабили позиції «ТПФ», а «Капітал-Україна», підозрюю — з твоєї подачі, підім’яв групу під себе. Формально Верига далі керує процесом, фактично «ТПФ» — ваш структурний підрозділ.

— Де тут порушення, сищику?

— Їх немає, ми обоє це знаємо. Але також знаємо — «Ольвія» виникла з твоєї подачі, під твоїм дахом. «Яструб» намалювався там потім, і ти керував Нагорним. Ти був його хазяїном. Хоч номінально «яструбів» та «Ольвію» фінансував Верига.

— У сказаному тобою жодного криміналу. Хоча визнаю: знову зробив свою справу добре. Три хвилини, Лилику.

— Так про кримінал. Чим займається консультант із безпеки, який родом із силових структур і обіймав там не останню посаду? Шукає гріхи конкурентів, робить їх партнерами або знищує. Для того й існує команда з колишніх «беркутівців», і я підозрюю, «Капітал-Україна» з твоєї подачі, твоїми зусиллями розрослася вшир та вглиб. Але виправдовує, справді виправдовує тебе, Пасічник, любов до дружини.

— До чого тут...

— До всього. Ти хотів заробити всі гроші світу, аби лиш вилікувати її, врятувати життя. Заради цього пішов у бізнес із тоді ще міліції. Заради Алли крутився вужем, пускався берега, робив багато неприйнятних речей. Та все було б нічого, аби не одна маленька дівчинка.

— Дві хвилини.

— Твоя донька. Анна Ігорівна.

— Стули пельку! — тепер Пасічник уже не витримав, зірвався, гаркнув, скочив на рівні. — Не смій! Не чіпай!

— Я бачив, як ти тримав її на руках. Ти втратив доньку і знайшов. Для того втягнув мене в цю повну трупів історію. Не сам же підеш по сліду. Й не доручиш мені приватно. Забагато питань виникне. А так я сам ні про що не думаю, шукаю того, хто вбив Мері в мене в квартирі. Аби мало не здавалося, аби я не перевів подиху, в мене двічі за два дні стріляють. Нагорний не розумів, для чого тобі це. Коли дійшло — легко вирахував нещасну Алісу Зайцеву. Це ж вона говорила з кимось по телефону того вечора, коли мандрівка дівчат до Польщі накрилася на першій же зупинці. Кілька питань — і Тимур знає, хто попросив бус зупинитися. Далі він робить, що вміє найкраще — пресує, навіть катує Алісу. Вона називає ім’я Людмили, жінки, яку я шукав. Лишати Алісу живою нема сенсу — а може, Нагорний просто перестарався. Та яка різниця, він замалим не домігся свого. Примчав із бійцями в Чабани, щоб забрати Анну. Сказати, для чого?

— Одна хвилина.

— Аби тиснути на тебе, — слова відскочили від вух. — Він раніше за мене зрозумів, що ти використав його і