Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

Ранком розбудила не Віра, яка гриміла на кухні чашками, варячи каву.

Озвався Пасічник, мав його новий номер.

— Добрий...

— Не добрий. Алли нема.

Голос не тремтів.

Так повинно було статися рано чи пізно. Обоє знали це.

16

На похорони приїхав.

Відбув поминки. Майже не пив, бо мав ще плани на найближчий час. Лиш слухав розмови інших довкола смерті Алли Пасічник. Точніше — загибелі, дурної, безглуздої, як усе випадкове. Жінці справді стало легше, хвороба поволі відступала. Ігор не вірив у дива, проте чудо сталося: інтенсивне й дороге лікування дало наслідки.

Наче поробив хто — Аллу збила машина, коли переходила вулицю біля власного будинку.

Правду кажуть і пишуть щодня: на дорогах не лише в Києві, а по всій Україні щодня гине більше народу, ніж у зоні бойових дій. Ці смерті — пошесть, ніби водії домовилися проміж себе грати у гру, хто більше назбиває людей на своєму шляху.

Або Олегові здалося — або Пасічник плакав, намагаючись, аби не властивих йому проявів горя ніхто не помітив.

Коли люди розійшлися, спершу подзвонив до Ніни Головко, а потім з’їздив до неї додому. Розумів — невчасно, лиш десять днів, як поховала Артема. Та далі тягнути не міг, тож просидів у неї кілька годин, говорив обережно, повільно підводив до потрібної теми. Як почув, що хотів, пішов не відразу, побув трохи, аби вдова не думала: приперся, щоб використати її зі своєю метою.

Хоч так і є.

Олегові було соромно.

Але без такої розмови не міг закрити останній пробіл у цій дивній, як виявилося, справі.

Потому повільно тягнулися дні. Кобзар сидів удома, хіба виходив з барлогу на прогулянку чи в лікарню на перев’язку. Березень тим часом повільно, але впевнено здавав позиції квітню, що наближався. Віра й далі жила в нього, спала поруч, цим стосунки і обмежувалися: приходила без задніх ніг, Олег робив їй м’ятний чай, і перед сном вона розповідала новини. Їх було чимало, зі зрозумілих причин про таке майже не писали. Хіба згадали кілька разів, що сина відомого мецената Анатолія Вериги затримали за підозрою в скоєнні низки вбивств і під заставу суд Андрія Веригу не відпускає, яку б суму не пропонували адвокати.

Між тим у нього в будинку, не лише в облаштованій там студії, а й в інших кімнатах, знайшли докази перебування всіх чотирьох дівчат: волосся, відбитки пальців — господар не переймався тим. Раз на тиждень приходила жінка, яка пилососила й мила підлогу. Але ж знищити сліди можна було лише завдяки ретельному прибиранню. Келихи, ручки крісел, спинки стільців, стіни в майстерні... І головне: кров. Андрій убивав у студії, нівечив тіла там же, і хоч потім замивав підлогу, частки та бризки, невидимі неозброєному оку, все ж лишилися. Гліб Ярило попрацював на місці добре, ганяв криміналістів у хвіст і в гриву, результатом лишився більш, ніж задоволений.

Всі четверо померли тут.

Зізнання вбивці — питання часу. Віра припускала, що Андрій Верига почне бутафорити, вдавати психа, хоч він насправді ним і був. Це затримає слідство, проте навряд чи ускладнить. Кобзар погоджувався, не педалював справу Марії Запорожець — там уже займалися інші люди, розвантаживши Холод, аби вона мала змогу кинути всі сили на свого маньяка.

Тим більше, історії мали спільні дотичні...

Анатолій Верига, як і припустив Олег, воював на два фронти, відбиваючись від звинувачень у організації торгівлі людьми. «Ольвію» прикрили, працівники сиділи вдома на підписці про невиїзд і регулярно ходили на допити. Ті «яструби», кого не затримали, розлетілися й тепер були в розшуку. Сергій Тихомиров признався, що вбив Артема Головка за наказом Тимура Нагорного. Чому стріляв у Кобзаря — поняття не мав, теж кивав на свого мертвого шефа. У це Олег вірив: Тихомиров не заморочувався подібним. Сказали — зробив.

Справді не знав, що відбувається.

Знали двоє: Тимур Нагорний і той, чиї накази виконував він.

Тож зараз, коли Кобзар розв’язав задачку, його навіть влаштовувало, що Віра вже не згадувала про дитячу кофтинку й порівняльний аналіз ДНК. Більше ніхто цим не зацікавився, і Олег вирішив дочекатися слушної нагоди, аби поставити крапку.

Тим більше, саме життя поставило її раніше.

Нагода випала, коли Ігор Пасічник подзвонив і мертвим голосом запросив до себе.

Дев’ять днів по Аллі.

Дружині й жінці, яку його старий друг справді дуже любив і заради якої жив.

Не перебільшення.

17

Сиділи у великій кімнаті, в напівтемряві.

Ведмедик поставив на стіл свічку й Аллину фотографію, дуже вдалу. На ній жінці було років сорок, та виглядала такою, якою Ігор її зустрів. Ніколи не молодилася, просто немов не старішала, мала таку дивну властивість. Здавати почала, щойно захворіла, тоді роки раптом взяли своє, згасала повільно, але помітно. Відтоді більше не дозволяла знімати себе.

— Це останнє фото, — Пасічник мовби читав думки.

— Не кажи нічого, — Кобзар узяв склянку, наполовину наповнену віскі, підвівся.

Тримав лівою рукою. Ігор — правою, його поранену лівицю фіксувала перев’язь. Олег свою праву з фіксатора зняв, так зараз було зручніше. Та якщо дивитися в дзеркало на дверцятах шафи, навпроти якої стояли, виглядали обоє кумедно. Один — лисуватий, крупний, справжній ведмедик після зимового сну. Інший — худий, коротко стрижений, не дуже охайно вбраний.

Випили мовчки.

— Земля пухом.

— Усі там будемо, — для чогось бовкнув Пасічник, сідаючи.

— Погано виглядаєш, Борисовичу.

— Дякую на доброму слові.

— Серйозно. Все розумію, але... Пив би ти менше, все ж на лиці написано. Аллу не повернеш, себе...

— Досить, я сказав, — Пасічник налив по другій. — Минеться. Без тебе знаю, гальма не вмикаються.

— Не знаю, чи маю право тут і тепер говорити з тобою на цю тему. Але не минеться, Ведмедику.

Їхні погляди схрестилися.

— Ти про що зараз?

— Про такого собі Олега Кобзаря. Якого використали для того, для чого ти сказав, а я не почув. Тобто — почув, та висновки зробив надто пізно. Коли наш із тобою добрий знайомий Гліб Ярило обстежив дитячу кофтинку.

— Лилику, ти з глузду з’їхав? Я запросив тебе пом’янути Аллу! Вона тільки жити почала, наново! Ніби вдруге на світ народилася! А ти плетеш не знати що.

Пасічник не кричав. Швидше, в його голосі вчувався неприхований подив. Він дійсно не розумів, до чого веде Кобзар. Хоч світило не яскраво, здивування читалося в його очах.

— Навряд чи матиму