Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Моя гаддаре вигризла простір між ребрами ворога і пробила наскрізь його серце. Німе питання навічно застигло на вустах противника. Широко розкриті очі відмовлялися вірити у побачене. Кров бігла по моїй руці з рани у серці ворога. Противник видихнув останній раз у своєму сповненому вбивств і неймовірної жорстокості житті. Чоловік почав завалюватися і я довернула гаддаре таким чином, щоб шабля легше вийшла з тіла, коли воно впаде.

Дивлячись на поваленого ворога, я не думала про свої рани. Не зважала на меч, що пробив мені плече і стирчав зараз із мене. Не бачила нових осіб, що спостерігали за моїм боєм. Ні. Я намагалася усвідомити те, що сталося на темній безлюдній вулиці найвеличнішого міста у світі. Сьогодні я перемогла смертьмейстера у рівному смертельному бою. Перемогла, бо… бо…

Бо я і є Смертьмейстер.

- Зціплюй зуби. - опинилася коло мене Вайолет.

Вона одним рухом витягла із мене меч. Її блакитні очі світилася переді мною, як якийсь орієнтир. Я почала повертатися до реальності. Глибоко вдихнула. Чи відчувала я біль? Так. Чи було мені боляче? Ні. Вайолет швиденько заходилася латати мене. Вона тільки те й робила, що цокала язиком і хитала головою, знаходячи на моєму тілу все нові і нові поранення. Через хвилину від ран мені залишилися лише спогади і легеньке запаморочення.

Вайолет встала навпроти мене і скривила собі обличчя.

- Якщо хочеш, то ми потім і з оцим зможемо щось придумати. - і напівхимерниця покрутила пальцем в повітрі, показуючи на мої груди. - Тобі ж не може подобатися ходити з цим.

От тепер вже я зціпила зуби. Все у мене добре “з цим”! Я молода і приваблива!

Кроки позаду змусили мене обернутися. Тепер я вже добре могла розгледіти прибулих. Наче відчувши це, чоловік опустив смолоскип до самої землі і чимось накрив. Світло зникло. Запахло димом.

- Прийшли за виставу заплатити? - нахабним тоном спитала Вайолет. - Від самого початку дивилися.

- Хм. - напевно усміхнулася та дівчина. - Люблю спочатку подивитися, з ким маю справу.

- Привіт, Дреде. - вступила я в розмову.

Коли ще горів смолоскип, я його впізнала. Те ж саме гостре обличчя. Ті ж розумні і спокійні глибокі очі. Тільки поголений і волосся обстрижене. І дівчину я теж встигла розгледіти як слід. Висока, худорлява, з темним довгим волоссям. Темні очі з довгими чорними віями і пофарбовані яскраво-червоним кольором середньої повноти губи на блідому лиці робили її образ якимсь чарівним. Виглядала вона справжньою красунею. З нею б не посперечалися навіть Відьми із клану Рене-Лоран. Ідеальний баланс краси.

- А я чула, що ви обидві померли. - усміхнулася дівчина.

- А я чула, що люди придумують одне одному імена. - почала кивати Вайолет. - Років з тисячу вже. Диваки, чи не так, Дреде?

Настала коротка тиша. Ховати свою гаддаре за плечі я не збиралася. Думаю, Вайолет з подібних міркувань не гасила свої блакитні очі.

Паняночка зітхнула. Усмішка розпливлася по її обличчю у бідному сяйві від очей напівхимерниці.

- Дівчина. Це моє ім’я. - Дівчина легенько вклонилася.

- Хто ти така? - тихо спитала я, луснувши по нозі Вайолет, яка вже відкрила рота якось образити або пожартувати над нашою співрозмовницею.

- А тебе не цікавить, ким були вони? - дівчина кивнула нам за спину, туди, де лежали мертві два тіла.

- Найманці. - швидко висловила я припущення.

Дівчина якось по-дитячому усміхнулася, опустила очі і похитала головою. От трясця! Треба швидко думати! Я розуміла, що можу промовчати. Але… спілкування з нею зараз наче виводило мене на зовсім інший рівень. Як наче ти маленька дитинка, увесь час тільки спостерігаєш, як дорослі розмовляють один з одним. І ось одного разу до розмови запросили і тебе. А ти не знаєш, що сказати.

- Якщо це не найманці… - роздумувала вголос за мене Вайолет. - Але це ті самі люди, що підкинули знамениті чоботи “Дреда” моїм луксорам. Хтось хотів, щоб пошуки лідера привели нас саме до їх лап.

- Хтось, хто хотів пустити всі кінці в воду. - закінчила я. - Ті, завдяки кому зникли всі лідери, які були свідками події Ікс.

- Астактиди. - в один голос сказали ми з Вайолет.

- А у вас непогана команда. - засміялася Дівчина. - Даремно я ставила проти вас. Тоді хто ж така я?

На цей рахунок у мене не було ніяких здогадів. Ще одна могутня організація, яка могла знати про плани астактидів? Верхівка Артілі? Посіпаки Фоліана? Хто?

- То… може ви задасте ті питання, заради яких перенесли всі ці… пригоди? - Дівчина говорила таким тоном, наче вона справді за нас хвилюється.

- Що сталося з тим клятим синочком багатія? - не розгубилася напівхимерниця.

Дівчина поглянула на Дреда. Той прочистив горло.

- Його кров забрали амаліони.

- Хто? - округлила очі Вайолет.

- Ти їй не розказувала? - здивувався у свою чергу Дред.

- Ти теж знала? - надула щоки напівхимерниця і почала витріщати на мене очі.

- Так, всі заспокойтеся. - я підняла одну руку. - Я знаю, що амаліони існують. Але зовсім не знала, що вони причетні до твоїх товстосумів, ясно?

- Я з тобою потім розберуся. - пообіцяла-пригрозила мені Вайолет. - Так що там далі?

Я кивнула Дредові. Той зітхнув.

- Лідери стали свідками того, що їм бачити було заборонено. - констатував Дред. - Ми розпустили плітки, що з усіх лідерів, що могли бодай щось знати про цей випадок, живим залишився лише я. Астактиди чекали, хто піде по цьому сліду.

- Щоб убити тих, хто любить тикати ніс туди, куди не просять. - додала Вайолет.

- То ви… - я вирішила озвучити своє божевільне припущення. - Команда для підстраховування? Мали зуб на своїх? Або хочете вислужитися перед Аста самі?

Вайолет і вухом не повела. Тобто я зараз на весь голос заявила, що наші співрозмовники не хто інші, як астактиди. І вони мовчки спостерігали, як ми розправилися з членами їх же команди. А тепер просто мило вели з нами бесіду? Так, я знаю, що це виглядає якось… Ну, добре! Правдоподібністю і не пахло.