Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

відступив. Понсіка завила. Маска далі зберігала незворушний, байдужий вираз. Рабиня позадкувала. Утратила рівновагу.

Коли вона впала додолу, Геракл кинувся на неї.

Йому ледве-ледве вдалося стримати майже непереборний порив скористатися її кинджалом. Натомість він роззброїв її і босими ногами став бити у вразливі місця, які вона через сліпоту не могла захистити. Геракл бив п’яткою, і йому здавалося, ніби він топче якусь велетенську комаху.

Скінчивши, задиханий і приголомшений, Геракл помітив, що Ясінтра, гола й нерухома, далі стоїть біля стіни, там, де він її лишив; схоже, вона тільки трохи обтерла кров із обличчя. Геракл майже пошкодував, що вона не напала на нього теж: він охоче поєднав би один шал з іншим, одну бійку продовжив іншою і завдавав би удару за ударом без кінця. Тепер ламати, трощити, нищити йому лишалося хіба що повітря та предмети довкола. Коли голос повернувся до нього, Геракл запитав:

— Коли вони її завербували?

— Не знаю. Коли мене відправили сюди, то сказали слухатися її вказівок. Вона не розмовляє, але її жести легко зрозуміти. А накази мені вже були відомі.

— Священні містерії, — презирливо пробурмотів Геракл. Ясінтра глянула на нього, не зрозумівши. — Понсіка сказала мені, що втаємничена у Священні містерії, як і Менехм. Обоє брехали.

— Може, й ні, — усміхнулася танцівниця, — вони ж не сказали тобі, яким Священним містеріям поклоняються.

Геракл, звівши брову, глянув на неї, а тоді сказав:

— Іди геть. Забирайся звідси.

Гетера підібрала з підлоги пеплос і пояс, після чого покірно рушила до виходу. На порозі вона обернулася.

— Убити тебе мала твоя рабиня, а не я. Вони все роблять по-своєму, розгаднику. Ні тобі, ні будь-кому іншому їх не збагнути. Саме тому вони такі небезпечні.

— Забирайся, — повторив він, важко відсапуючи, мало не задихаючись.

Гетера, однак, іще сказала йому:

— Тікай з Міста, Геракле. Ти не проживеш довше, ніж до світанку.

Коли Ясінтра пішла, Геракл нарешті дозволив утомі взяти над собою гору: він прихилився до стіни та потер очі. Йому треба було віднайти спокій у думках, почистити знаряддя ментальної праці й почати заново, без хвилювання…

Його сполохав якийсь шум. Понсіка, лежачи на підлозі, силкувалася звестися. Вона перевернулася набік, із маски крізь очні отвори двома густими струменями юшила кров. Вигляд цього білого фальшивого обличчя, посмугованого двома червоними лініями, був моторошний. «Це неможливо, — подумав Геракл. — Я зламав їй кілька ребер. Вона має конати в муках. Як їй вдається ще рухатися?» Він пригадав оповідь про безжальних самохідних істот, яких змайстрував мудрий Дедал; рухи Понсіки наводили на думку про зіпсований механізм: вона спиралася на руку, підводилася, знову падала, знову підводилася, наче в калікуватій пантомімі. Нарешті, мабуть зрозумівши, що її зусилля марні, вона схопила кинджал і з безстрашною затятістю поповзла до Геракла. Її очі вивергали два рівнобіжні потоки рідини.

— Чому ти мене так ненавидиш, Понсіко? — запитав Геракл.

Він побачив, як рабиня зупинилася біля його ніг. Повітря клекотіло у неї в грудях, коли вона здійняла тремтячий кинджал у погрозливому безпорадному жесті. Але сили зрадили її, і ніж, гучно брязнувши, упав на підлогу. Тоді з її рота вихопився глибокий віддих, що наприкінці перетворився на люте гарчання, і Понсіка знерухоміла, хоча навіть її дихання, здавалося, було виповнене шаленим гнівом, немовби вона відмовлялася здаватися, доки не виконає свого завдання. Геракл зачудовано спостерігав за нею. Нарешті він обережно, наче мисливець, не впевнений у смерті впольованої здобичі, підійшов до неї. Перш ніж покінчити з нею, розгадник хотів збагнути її мотиви. Він нахилився і зняв з її обличчя маску. Поглянув на плетиво шрамів і щойно знищені очі. Рабиня хапала ротом повітря, як риба на суходолі.

— Коли, Понсіко? Коли ти почала ненавидіти мене?

Запитувати про це було однаково, що запитувати, коли вона вирішила стати людиною, вільною жінкою, бо йому раптом спало на думку, що ненависть, наче повеління могутнього владаря, у певному розумінні звільнило її від рабства. Геракл пригадав той день, коли побачив її на невільницькому ринку — самотню, адже інших покупців вона не надто цікавила; пригадав усі роки сумлінної праці, її безгучні жести, слухняність і покірливу згоду, коли він попросив (чи наказав?) носити маску… У цьому всьому він не знаходив жодного натяку, жодного підозрілого випадку, який щось пояснив би.

— Понсіко, — прошепотів він їй на вухо, — скажи мені чому. Ти ж можеш іще рухати руками…

Рабиня важко дихала. Її понівечене обличчя з очима, що скидалися на пташат або гадюченят, розчавлених ще в шкаралупі, було потворне. Але Гераклові йшлося не про вигляд Понсіки, а про її відповідь. Він боявся, що рабиня помре, так і не відповівши. Розгадник поглянув на її ліву руку, яка шкребла підлогу, але слів не було. Він перевів погляд на праву, яка вже покинула кинджал. Слів не було.

Серед цієї жахливої тиші Геракл подумав: «Коли ж це сталося? Коли тобі дали свободу чи коли ти сама її знайшла? Можливо, ти справді, як багато хто, ходила до Елевсіна й зустріла їх…» Він нахилився нижче та відчув її запах — той самий, який ішов від мертвих Евмарха й Анфіса. Але не від Евнея. «Звісно, — сказав Геракл сам до себе, — від Евнея тхнуло вином».

Раптом він почув удари серця. Свого? Її? Мабуть, її, адже Понсіка помирала. «Вона страждає від жахливого болю, але, схоже, їй байдуже». Розгадник відійшов далі, щоб не чути цього серцебиття. Спогад про його нав’язливий кошмар наринув на нього, але цього разу він вчепився за його пригнічену свідомість, наче неспання було тим світлом, якого бракувало, щоб розігнати ту густу темряву. Геракл знову побачив вирване серце, руку, яка його стискала; роздивився воїна й нарешті виразно почув його слова.

І тоді він пригадав те, що забув, — ту дрібну деталь, про яку сон криком кричав йому від самого початку.

Хоча агонія Понсіки тривала ще довго, Геракл нерухомо стояв над її тілом, дивлячись у нікуди. Коли вона померла, надворі вже народився новий день, і сонячне проміння перетинало тьмяну спальню.

Але Геракл