Джон Гришем - Фірма

при заїзді на шосе 1-240. А Еббі все спостерігала в надії вловити якийсь знак, якийсь сигнал від нього — чи пирхання, чи стогін — щоб дізнатися: гарна чи погана новина. Нічого не говорила.

Голос у навушниках звучав далі.

«Ми про вас подбаємо, Мітчу. Ти коли завгодно зможеш отримати захист ФБР. Якщо захочемо, будемо перевіряти людей навкруг тебе. Якщо за кілька років надумаєш змінити місце проживання, допоможемо. При бажанні ти зможеш що п’ять років змінювати місце проживання, ми все оплатимо і з роботою все владнаємо. Матимеш непогану роботу десь в управлінні справами ветеранів, чи соціального забезпечення, чи в поштовому відомстві. Войлес говорив, що ми навіть зможемо тобі знайти роботу приватного підрядника на службі уряду з високою платнею. Просто обереш, Мітчу, і робота буде твоя. Звісно, що ви з дружиною житимете під новими іменами з новими документами, і ти за бажанням зможеш їх міняти хоч щороку. Проблем із цим не буде. Може, у тебе є кращі ідеї, ми їх вислухаємо. Якщо захочеш жити десь в Європі чи в Австралії, просто скажи. До тебе — особливе ставлення. Знаю, обіцяємо ми багато, але ж ми, Мітчу, до цього ставимося неабияк серйозно. Усе завіримо у письмовій формі. Платимо мільйон готівкою, суму не обкладаємо податками. Ось такі умови. А ти здаси нам фірму і клан Моролто. Про це поговоримо пізніше. Поки що це все. Войлес дихає мені в потилицю, настав час діяти швидко. Зателефонуй мені за тим номером о дев’ятій вечора в четвер з таксофону коло вбиральні у барі Г’юстона на Поплар-стріт. Бувай, Мітчу».

Мітч черкнув пальцем коло горла і Еббі натиснула кнопку, зупинивши запис, тоді відмотала назад. Він передав їй навушники — настала її черга слухати.

Це була невинна прогулянка в парку двох закоханих, вони прогулювалися, тримаючись за руки, в чистому й холодному місячному сяйві. Спинилися коло гармати, розглядаючи величну річку, яка поволі несла свої води в бік Нового Орлеану. Під цією самою гарматою не так давно у вітряну сльоту стояв покійний Едді Ломакс і складав один зі своїх останніх детективних звітів.

Еббі з касетою в руках дивилася вниз на річку. Вона двічі її прослухала й не хотіла залишати в автомобілі: ніхто не знає, хто її може вкрасти. Вони багато тижнів тренувалися грати в мовчанку, розмовляючи лише на вулиці, а тепер і слова було важко видобувати.

— Знаєш, Еббі, — нарешті мовив до неї Мітч, постукуючи пальцями по остову гармати, — а я завжди хотів мати роботу, пов’язану з поштою. У мене в селі навіть був дядько, що працював листоношею. Буде тихе життя.

Він спробував розворушити її таким жартом. Ризикував, звісно, та вдалося. Вона три секунди повагалася і тихенько засміялася, тож він зрозумів, що й справді насмішив Еббі.

— Так, а я в госпіталі для ветеранів мила би підлогу.

— Тобі б не довелося мити підлоги. Міняла би судна лежачим хворим, ця праця більш поважна й не викликатиме підозр. А мешкатимемо ми в акуратному каркасному біленькому будиночку на Тополиній вулиці в Омасі.

— Я буду Гарі, ти будеш Тельмою, нам ще знадобиться коротке непретензійне прізвище.

— По, — підхопила Еббі.

— Чудово! Гарві й Тельма По. Родина По. На рахунку ми матимемо мільйон доларів, але не зможемо з них ні цента витрачати, а то ще всі жителі Тополиної вулиці дізнаються, що ми дуже виділяємося, а цього допускати не можна.

— А я би змінила форму носа.

— Та твій ніс досконалий.

— Ніс у Еббі досконалий, а як щодо носа Тельми? Його ж треба буде підправити, хіба ні?

— Еге ж, дійсно треба, — враз йому розхотілося жартувати й він замовк. Еббі встала перед ним, він обняв її плечі.

— Ти віриш Таррансу? — запитала вона.

— Тобто?

— Припустімо, ти нічого не робитимеш. Ти віриш у те, що вони колись доберуться до фірми?

— Мені страшно цьому не повірити.

— Тож забираймо гроші й тікаймо?

— Для мене це буде легше, Еббі, — забрати гроші і втекти. Мені нема за кого боятися. У тебе все інакше. Ти більше ніколи не побачиш своєї рідні.

— Куди ж ми подамося?

— Не знаю. Але в цій країні б не хотілося залишатися. Не можна сліпо довіряти ФБР. В іншій країні я почуватимуся безпечніше, але я не казатиму про це Таррансу.

— І який буде наступний крок?

— Залагодимо угоду, швиденько наберемо досить інформації, щоб потопити той корабель. Я поняття не маю, чого саме вони хочуть, але зможу все дістати. А коли Тарранс отримає досить, тоді ми зникнемо. Заберемо гроші, зробимо операції на носах та щезнемо.

— І скільки ж буде грошей?

— Понад мільйон готівкою, без оподаткування. Вони ведуть якусь гру з грошима. А ми поторгуємося.

— То скільки ми отримаємо?

— Два мільйони готівкою, вільних від сплати податків. І ні центом менше.

— І вони нам заплатять?

— Так. Питання не в цьому. Питання в тому, чи варто брати їх і тікати.

Еббі вже замерзла, і Мітч накинув на неї своє пальто. Пригорнув.

— Паршива це оборудка, Мітчу, — сказала вона, — та ми принаймні будемо разом.

— Я ж Гарві, а не Мітч.

— Ти думаєш, Гарві, ми будемо в безпеці?

— Тут ми не в безпеці.

— Мені тут не подобається. Мені самотньо й страшно.

— А мені вже набридло бути юристом.

— То заробімо ті гроші, і шукай вітру в полі.

— Домовилися, Тельмо.

Вона віддала йому касету. Мітч поглянув на касету і пошпурив далеко-далеко вниз, у напрямку річки. Взявшись знову за руки, вони швидко рушили парком до «БМВ», що чекала на Фронт-стріт.

24

Вдруге за час кар’єри у фірмі Мітча було запрошено у розкішну обідню залу на п’ятому поверсі. Запрошення він отримав від Ейвері, котрий пояснив, що всі партнери приємно вражені його роботою. У лютому він закривав рахунками по сімдесят одній годині на тиждень, тож у нагороду його покликали на обід. Запрошення такого роду не зміг би відкинути жоден співробітник і не зважав би на заплановані зустрічі, засідання, на клієнтів, на термінові справи чи терміни, чи будь-які інші надзвичайні фактори, важливі для бізнесу, для кар’єри у «Бендіні, Ламберт і Лок». За всю історію жоден працівник не відмовився від запрошення на обід; кожного туди запрошували двічі