Джон Гришем - Фірма

і навіть більше. Вона акуратно їх розклала на складному столику, що стояв під копіром. Взяла одну папку, яка називалася «Позов Кокер-Хенкса Трубопроводу Східного Техасу». Знявши з паперів металевий затискач, вона дістала їх із папки й акуратно склала ту пачку документів, записів та листів у відділення автоматичної подачі паперів. Ввімкнула кнопку «ДРУК» і далі просто спостерігала, як машина робила по дві досконалі копії кожного папірця.

Минуло тридцять хвилин, і сім папок було складено назад до валізи. Чотирнадцять нових папок вона склала стосом і замкнула в металевий сейф в непримітній шафці, яка теж замикалася. Теммі поставила валізу біля дверей і чекала.

Френк Малголланд був компаньйоном фірми з десятьма співробітниками; фірма вела банківські справи та займалася цінними паперами. А клієнтом був старий бізнесмен, котрий колись заснував і розбудував ряд крамниць із товарами з серії «Зроби сам», аж одного дня заробив вісімнадцять мільйонів статків і тепер його син та рада директорів забрала контроль у свої руки, а Френка змусили піти у відставку. Старий подав позов, а компанія йому — зустрічний. Усі з усіма судяться, і ті всі позови завели справу в глухий кут, так тривало вісімнадцять місяців. От тепер усі юристи ситі й щасливі, настав час ухвалювати якесь рішення. «Бендіні, Ламберт і Лок» опікувалися податками того сина й нової ради директорів, а два місяці тому Ейвері відрекомендував Мітча представникам протилежної сторони. Вони планували запропонувати старому клієнту пакет акцій і цінних паперів у п’ять мільйонів доларів, додаткові, конвертовані акції й деякі облігації.

На Малголланда такий план враження не справив. Він не раз повторював, що його клієнт не жадібний, і добре розуміє, що більше не матиме контролю над компанією. Його власною компанією! Та п’яти мільйонів йому не досить. І будь-який суддя, який має достатньо кебети, поспівчуває літньому чоловікові, тож і дурневі зрозуміло, що справа варта щонайменше двадцяти мільйонів доларів!

Після години словесного перекидання через стіл Малголланда пропозицій і контрпропозицій, Мітч вже був згоден спинитися на восьми мільйонах, а протилежна сторона знизила запити до п’ятнадцяти. Мітч акуратно спакував папери до кейса, а Малголланд ввічливо провів його до дверей. Домовилися про ще одну зустріч за тиждень. Вони розпрощалися й потисли руки, мов давні друзі.

Ліфт зупинився на п’ятому поверсі, просто й невимушено увійшла Теммі. У ліфті був тільки Мітч. Коли двері зачинилися, сказав:

— Є проблеми?

— Жодної. Вже приготувала по дві копії.

— І багато часу все зайняло?

— Тридцять хвилин.

Ліфт спинився на четвертому, вона забрала порожню валізу.

— Завтра опівдні? — запитала вона.

— Так, — відповів він.

Двері знову розчинилися, Теммі зникла в коридорі поверху. Він з’їхав донизу сам. У під’їзді побачив лише охоронця, того ж самого. Мітчел Мак-Дір, юрист, адвокат, радник із кейсом і валізою в руках поспіхом залишив офіс і повагом попрямував на роботу.

Вони скромно відсвяткували двадцять п’ятий день народження Еббі. У дальньому закутку в «Грізанті» вони шепотілися при тьмяному світлі свічок, старалися одне одному всміхатися; це було дуже важко. Десь неподалік сидів невидимий агент із магнітофонною касетою в руках і чекав дев’ятої години, щоб підкласти її в автомат із дрібницями, а Мітч повинен був одразу ж там опинитися й непомітно забрати, та ще й так, і щоб його не зловили погані хлопці. А з плівки вже вони дізнаються, скільки ж то реальної твердої готівки отримають Мак-Діри за свідчення і як його результат, за довічне життя втікачів.

Вони їли, намагалися всміхатися, вести задушевну бесіду, та розслабитися не могли — весь час напружено спостерігали за часом. Вечеря вийшла не довгою. О восьмій сорок п’ять талійки їхні спорожніли. Мітч пішов до вбиральні. Зиркнув у прохід — там, де й належало, в кутку стояв автомат.

Вони замовили кави, й рівно о дев’ятій Мітч пішов до автомата, нервово всунув у слот шість монет і потягнув важілець навпроти «Marlboro Lights» — на честь Едді Ломакса. Простягнув руку до віконця видачі, намацав сигарети, а тоді й касету. Поруч висів таксофон, пролунав дзвінок, і Мітч аж здригнувся. Він озирнувся — нікого близько не було, лиш ген аж коло бару двоє дивилися телевізор. З якогось дальшого закутка почувся п’яний регіт.

Поки він підходив і всідався, Еббі вловлювала кожен його порух. Звела брови й запитала:

— І?

— Вийшло. Дістав твою улюблену чорну касету «Sony».

Мітч відпив кави. Сам невинно всміхався, полосуючи поглядом людну залу. Ніхто не дивився. Всім байдуже.

Чек і картку «American Express» він подав офіціантові, грубувато кинувши «Ми поспішаємо». Той повернувся менш ніж за хвилину, й Мітч підписав чек.

У «БМВ» виявили силу-силенну жучків. Таррансова група виявила їх чотири дні тому, коли нишком, хоч і дуже професійно зі збільшувальними скельцями в руках обнишпорила її, поки Мітч добирався до місця автобусом. Видно було, що працювали професійно, наставили найдорожчу апаратуру, яка була здатна почути й записати щонайтихіше «апчхи» чи «кахи-кахи» Проте жучки вміли слухати й записувати, аж ніяк не передавати зображення, і Мітч був дуже радий, що вони все чули, а не бачили, що відбувалося у машині.

Коли авто рушило з ресторанної парковки, вони не розмовляли. Еббі обережно вставила у невеликий плеєр касету. Подала йому навушники, і він вставив їх у вуха. Натиснула кнопку «відтворення». А потім не зводила з нього очей, поки вони безцільно кружляли містом.

Чувся голос Тарранса.

«Здоров, Мітчу. Сьогодні вівторок, 9 березня, час десь по дев’ятій вечора. Вітаю твою вродливу дружину з днем народження. Запис цей триває близько десяти хвилин, ти його кілька разів прослухаєш і тоді знищиш. У неділю відбулася наша з Войлесом розмова тет-а-тет, я про все йому розповів. До слова, я отримав задоволення від поїздки автобусом. Директор задоволений розвитком подій, та каже, що вже досить самих розмов. Він хоче, щоби справа нарешті зрушила з місця. І чітко сказав, що досі ФБР жодного разу нікому не виплачувало трьох мільйонів доларів, і ти їх теж не отримаєш. Дуже лаявся, та все ж зрештою погодився заплатити готівкою мільйон, не більше. Сказав, що суму покладуть на депозит у швейцарському банку, й ніхто, навіть Податкове управління, про ці гроші не знатиме. Ти матимеш мільйон доларів без утримання податків. Це найкраща пропозиція. Войлес додав, що коли відмовишся, тоді підеш під три чорти. Ми маємо намір розправитися з тою маленькою фірмою. З твоєю допомогою, чи без неї».

Мітч похмуро всміхнувся, поглянув із вікна на жвавий дорожній рух