Джон Віндем - День триффідів

— Краще я змалюю вам обстановку, — сказав він. — Коротше кажучи, ситуація така. Регіональна штаб-квартира в Брайтоні. У Лондоні дуже швидко погіршилися умови. Але в Брайтоні ми змогли розчистити частину міста, встановити там карантин і почали керувати. Брайтон — велике місто. Коли епідемія закінчилася і ми змогли почати пересуватися, виявилося, що там багато складів. Ще не так давно ми їздили колонами до інших місць. Але тепер це вже складно. Шляхи все більше занепадають і доводиться задалеко їхати в об’їзд. Звичайно, так і мало статися. Ми розраховували, що це станеться на кілька років пізніше, але маємо те, що маємо. Можливо, на самому початку ми взяли забагато людей. У будь-якому випадку тепер нам доведеться розсіятися. Єдиний спосіб якось вижити — це годуватися із землі. Для цього потрібно розділитися на менші групи. У стандартній групі має бути один зрячий на десять сліпих плюс будь-яка кількість дітей.

Ваше місце цілком здатне прогодувати дві групи. Ми розмістимо тут ще сімнадцятеро сліпих, на додачу до тих трьох, які тут є — і знову ж таки, плюс будь-яка кількість дітей, яких вони можуть мати.

Я здивовано витріщив на нього очі.

— Ви серйозно вважаєте, що це місце може прогодувати двадцятьох людей з дітьми? — спитав я. — Та це ж абсолютно неможливо. Ми самі вже тут замислюємося, чи зможемо вижити.

Він впевнено похитав головою.

— Це цілком реально. І я пропоную вам керувати подвійною групою, яку ми тут розмістимо. Чесно кажучи, якщо ви не захочете цього робити, ми поставимо на чолі когось іншого. У такий час ми не можемо дозволити собі марнувати ресурси.

— Та ви подивіться на це місце, — повторив я, — це ж неможливо.

— Запевняю вас, що це можливо, містере Мейсен. Звичайно, вам доведеться трохи знизити стандарти, як і всім нам за наступні кілька років, але коли діти підростуть, вам доведеться попрацювати, щоб розширити господарство. Визнаю, наступні шість-сім років ви особисто будете гарувати, наче віл, але нічого не вдієш. Зате потім ви поступово зможете розслабитися і будете лише наглядати за роботою. Думаю, що це буде непогана віддача після кількох років важкої праці?

Яке майбутнє вас чекало б, якби ви і далі залишалися в такому стані? Нічого, крім важкої праці, аж доки ви не помрете в борозні, і ваші діти працюватимуть так само, лише намагаючись вижити, не більше. Де ж тут візьмуться лідери та адміністратори? У вашому нинішньому становищі ви будете мучитися ще двадцять років і всі ваші діти виростуть селюками. Якщо ж ви перейдете на наш бік, то станете головою клану, який працюватиме на вас, і передасте цю посаду в спадок своїм синам.

Я почав розуміти, до чого він хилить. І здивовано додав:

— То ви пропонуєте мені щось на кшталт… феодального маєтку?

— Ага, — сказав він, — бачу, ви почали розуміти. Звичайно, це цілком очевидна та природна форма соціально-економічного устрою за тих обставин, з якими ми зараз зіткнулися.

Годі було й сумніватися, що цей чоловік збирається втілювати свої наміри абсолютно серйозно. Я уник коментарів, лише повторивши свої слова:

— Але це місце просто не зможе прогодувати таку кількість людей.

— Протягом наступних кількох років вам, жодних сумнівів, доведеться годувати їх здебільшого товченими триффідами, а таких харчів тут точно не бракуватиме, достатньо лише глянути навколо.

— Та це ж корм для худоби! — сказав я.

— Але він може підтримувати сили і, як мені казали, багатий на важливі вітаміни. А жебракам, особливо сліпим, немає з чого вибирати.

— Ви що, серйозно пропонуєте мені взяти під свою опіку усіх цих людей і годувати їх кормом для худоби?

— Послухайте, містер Мейсен. Якби не ми, усіх цих сліпих і їхніх дітей вже давно не було б в живих. Вони повинні робити те, що їм кажуть, брати те, що дають, і дякувати за те, що отримують. Якщо ж вони захочуть відмовитися від того, що ми пропонуємо, — що ж, самі собі влаштують похорон.

Я вирішив, що буде не дуже розумно сказати, що я думаю про його філософію. І тому зайшов з іншого боку:

— Я не розумію… Просто скажіть мені, яку участь берете у всьому цьому ви і ваша Рада?

— Раді належить верховна та законодавча влада. Вона буде правити. Також вона контролюватиме збройні сили.

— Збройні сили, — тупо повторив я.

— Саме так. Ці сили набиратимуться з рекрутів у феодальних маєтках. У свою чергу, ви матимете право звертатися до Ради за допомогою у випадках нападів ззовні або бунтів всередині.

Я почав відчувати, що це мене трохи втомлює.

— Армія! Це, я так розумію, буде невеликий мобільний поліційний загін?

— Я бачу, ви не зрозуміли ширшого аспекту ситуації, містере Мейсен. Ви ж розумієте, що це лихо не обмежується цими островами. Це катастрофа світового масштабу. Скрізь панує той самий хаос — інакше ми б вже почули інші новини, — і в кожній країні, ймовірно, лишилася жменька тих, хто вижив. Тому цілком очевидно, чи не так, що перша країна, яка стане на ноги і наведе в себе лад, матиме шанс принести порядок і в інші місця? Невже ви вважаєте, що нам слід залишити цю місію іншій європейській країні та дозволити їй стати новою провідною силою в Європі, а можливо, й ще далі? Звичайно ж, ні. Нашим національним обов’язком є якомога швидше стати на ноги і здобути панівний статус, щоб не дати організуватися небезпечній опозиції. Отже, що швидше ми створимо силу, здатну знеохотити усіх можливих агресорів, то краще.

На якийсь час у кімнаті запала тиша. Потім Денніс неприродно засміявся:

— Боже всемогутній! Ми пережили усе це — і тепер цей чоловік пропонує почати війну?

Торренс різко сказав:

— Здається, я трохи незрозуміло висловився. Слово «війна» є невиправданим перебільшенням. Це буде просто замирення та управління племенами, які повертаються до первісного беззаконня.

— Якщо тільки ця сама великодушна ідея не спала на думку й їм, — припустив Денніс.

Я зрозумів, що Сьюзен та Джозелла пильно дивляться на мене. Джозелла вказала очима на Сьюзен, і я зрозумів, у чому справа.

— Давайте все з’ясуємо, — сказав я. — Ви очікуєте, що ми, троє зрячих, повністю відповідатимемо за двадцять сліпих та невідому кількість дітей. Мені здається…

— Сліпі люди не є абсолютно безпомічними. Вони можуть багато робити, в тому числі й для власних дітей, і допомагати готувати для себе їжу. За належної організації значна частина вашої роботи може бути зведена до нагляду та скерування. Але вас буде двоє, а не троє, містере Мейсен. Ви і ваша