Джон Віндем - День триффідів

слова Коукера: перше покоління — чорнороби, наступне — дикуни… Думаю, нам краще визнати свою поразку, перш ніж вона настане, і вирушати зараз.

Вона стиснула мою руку.

— Білле, милий, це не поразка, це — як би це правильно назвати — стратегічний відступ. Ми відступаємо, щоб працювати і планувати заради того дня, коли ми зможемо повернутися. Колись це станеться. Ти покажеш нам, як знищити кожного з цих огидних триффідів, і повернеш нашу землю.

— Ти занадто сильно в мене віриш, люба.

— Чому б і ні?

— Ну принаймні я буду з ними боротися. Але спочатку треба звідси поїхати. Коли?

— Може, давай проведемо тут літо? Це будуть такі собі канікули для всіх нас: непотрібно буде готуватися до зими. Ми заслуговуємо на це, — сказала вона.

— Думаю, ми зможемо це зробити, — сказав я.

Ми сиділи, дивлячись, як долина розчиняється в сутінках. Джозелла сказала:

— Дивно, Білле. Тепер я можу звідси поїхати, але мені цього не хочеться. Іноді це місце здавалося в’язницею — а тепер сама думка залишити його здається мені зрадою. Розумієш, я була тут щасливішою, ніж будь-коли до того, незважаючи ні на що.

— Як на мене, кохана, я до того навіть і не жив. Але в нас ще будуть кращі часи — це я тобі обіцяю.

— Це буде по-дурному, але я, мабуть, плакатиму, коли ми вже будемо їхати. Литиму сльози відрами. Але ти не маєш на це зважати, — сказала вона.

Але, як показали подальші події, плакати нам виявилося ніколи…

17 Стратегічний відступ

Як і натякала Джозелла, потреби квапитися не було. Доки ми проводили літо в Шернінґу, я міг підшукати для нас нову домівку на острові й за кілька поїздок перевезти туди найпотрібніші запаси та інструменти. А тим часом у нас згорів запас дров. Палива нам потрібно було не більше, ніж на кілька тижнів для кухні, тож наступного ранку ми зі Сьюзен вирушили по вугілля.

Напівгусенична машина не дуже підходила для цієї роботи, тож ми взяли повнопривідну вантажівку. Хоча до найближчого вугільного складу на залізниці було десять миль, нам довелося їхати об’їзними дорогами через те, що одні шляхи були заблоковані, а інші — у поганому стані. Тож поїздка зайняла в нас цілий день. Ніяких серйозних проблем не було, але додому ми потрапили уже в сутінках.

Пройшовши останній поворот під жалами триффідів, які невтомно хльоскали з обох боків, ми приголомшено зупинилися. За воротами, у дворі, стояла велетенська машина. Її вигляд настільки нас вразив, що ми кілька хвилин сиділи і витріщалися на неї, перш ніж Сьюзен, вдягнувши шолом та рукавички, вилізла й відчинила ворота.

Заїхавши у двір, ми підійшли роздивитися машину зблизька. Її шасі трималося на металевих гусеницях, що натякали на військове походження. Загалом вона справляла враження чогось середнього між закритим прогулянковим катером та фургоном, збудованим якимось любителем. Ми зі Сьюзен витріщилися спочатку на неї, потім одне на одного. І зайшли в будинок, щоб довідатися, що ж сталося.

У вітальні ми побачили, крім домашніх, чотирьох чоловіків, вдягнених у сіро-зелені гірськолижні костюми. Двоє з них мали пістолети, що висіли в кобурах на поясі праворуч, а інші двоє поставили біля стільців пістолети-кулемети.

Коли ми зайшли, Джозелла повернула до нас абсолютно безпристрасне обличчя.

— Це мій чоловік, Білл. Білле, це містер Торренс. Він каже, що є якоюсь офіційною особою і має до нас пропозиції, — я ніколи не чув, щоб вона розмовляла таким холодним тоном.

Якусь секунду я не знав, що відповісти. Чоловік, на якого вона вказала, не впізнав мене, зате я запам’ятав його дуже добре. Обличчя, яке дивилося на тебе крізь приціл, не може не закарбуватися в пам’яті. Крім того, він мав примітне руде волосся. Я добре пам’ятав, як цей вправний юнак змусив тікати мою групу в Гемпстеді. Я кивнув йому. Глянувши на мене, він сказав:

— Я так розумію, що ви тут головний, містере Мейсен?

— Це місце належить містерові Бренту, — відповів я.

— Я маю на увазі, це ви є організатором цієї групи?

— За цих обставин — так, — погодився я.

— Добре, — на його обличчі явно читалася фраза «ну а тепер ми про щось домовимося». — Я є командувачем Південно-Східного регіону, — додав він.

Він сказав ці слова так, ніби вони мали означати для мене щось важливе. Але вони не означали для мене нічого, про що я йому й сказав.

— Це означає, — продовжив він, — що я є головою Надзвичайної ради Південно-Східного регіону Британії. У зв’язку з цим одним з моїх обов’язків є нагляд за розподілом та розміщенням людських ресурсів.

— Справді, — сказав я, — я ніколи не чув про цю… гм-м… Раду.

— Можливо. Ми теж не знали про вашу групу, доки не побачили вчора пожежу.

Я чекав, поки він продовжить.

— Коли ми виявляємо таку групу, — сказав він, — моїм обов’язком є обстежити її, оцінити та внести необхідні поправки. Тож ви можете вважати це офіційним візитом.

— Від імені якоїсь офіційної Ради? Чи, може, вона самопроголошена? — поцікавився Денніс.

— Має бути якийсь правопорядок, — жорстко відповів чоловік. А потім, змінивши тон, продовжив: — Пристойне у вас тут місце, містере Мейсен.

— Не в мене, а в містера Брента, — виправив я.

— Забудьмо про містера Брента. Він тут лише тому, що ви дозволили йому залишитися.

Я глянув на Денніса. Його обличчя скам’яніло.

— Але ж це його власність, — сказав я.

— Була, наскільки я розумію. Але суспільства, яке дало йому дозвіл володіти цим майном, більше нема. Тому і його право на власність тепер перестало бути дійсним. Мало того, містер Брент — сліпий, а отже, в будь-якому випадку не може розглядатися як особа, що має якийсь вплив.

— Справді? — знову сказав я.

Я відчував огиду до цього рішучого молодика з першої зустрічі. Подальше знайомство анітрохи не пом’якшило це почуття. Він продовжував:

— Це питання виживання. Не треба дозволяти почуттям втручатися у важливі практичні заходи. Так от, місіс Мейсен сказала мені, що вас тут загалом восьмеро. П’ятеро дорослих, ця дівчинка, і двоє маленьких дітей. Усі ви зрячі, за винятком цих трьох, — вказав він на Денніса, Мері та Джойс.

— Саме так, — погодився я.

— Гм. Знаєте, це дуже непропорційно. Боюся, мені доведеться внести деякі зміни. У такі часи потрібно бути реалістами.

Ми з Джозеллою переглянулися. Я помітив у її очах застереження. Але я в будь-якому випадку не мав наміру тікати. Я вже побачив цього рудого в дії і хотів знати, з чим мені доведеться зіткнутися. Очевидно, він