Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

Принцеса зі шпагою! Як мене довели, що я вже мрію вступати в герці з ворогами та спогорда розкидати нечестивців на всі боки, розмахуючи шпагами? Куди ж поділися мої метелики й квіточки?..

Але годі про це.

Я стала зручніше й почала приготування: «Та-а-ак, здається, мій батько Філіп (розмежовуватиму їх тепер як батька Філіпа та батька Леандро) тримав цю штуку саме так… ну, або приблизно так… Ну, коротше! Ніби призвичаїлась, пора й витягувати стрілу… Лишенько! А чому тятива так важко тягнеться?! В Хуртовини ж так легко виходило…» – від мимовільної згадки я глитнула й примружилась, проганяючи страшну картину з-перед очей.

Ну, годі вже — усі ми смертні!

Я відпустила тятиву, а стріла упала прямо біля моїх ніг. Опачки, називається. Гара-а-азд… спробуймо ще раз! Чудове дерево, чудова виїмка… Цього разу стріла вилетіла, але я промахнулася на цілий метр.

А дерево ж стояло зовсім недалечко…

Прекрасне сонечко зійшло в зеніт, настав обід. Опал все так же лежав на безпечній відстані й ніжив поранену гомілку, а мені вже вривався терпець.

– Чуєш, дерево? От ти зачакловане? Ти дерево взагалі чи стріло-відвідний тотем?!

Бо цілих пів дня проминуло, а я жодного разу не влучила у виїмку!

– Ну, все. Якщо я зараз не влучу, то я… то я…

«Знову поповзу збирати свої патички», – стало ясно, коли чергова стріла обрала ще несподіванішу траєкторію, ніж решта.

Мішень я обрала самотню, за нею була лише травичка і два кущики, тож не було втрачено жодної стріли.

– Дякую, деревце! – проходила повз і зі злості пнула ногою.

На що мстиве дерево підставило корінець, і я гепнулась на землю. Зате стрілу першу побачила…

Що цікаво, перепалка з деревом мене так захопила, що за весь цей час я жодного разу не згадала, що не мала ні вечері, ні сніданку. А це настав обід – і в животі загуркотіло… Так що я знайшла привід помилувати виїмку та приділити всю увагу питанню харчування.

А що до людей я іти не збиралась, то вихід у мене був один — уполювати щось! Що чудово сходилось із великою метою – навчитись врешті-решт стріляти з лука. І, гордо задерши голову, я рушила добувати обід. Правда, взагалі не уявляла, як це має виглядати… І в мене нічого не вийшло.

Лань подивилася на мене, як на ненормальну, та шугнула в хащі. Ну, аякже! Побачити таке прекрасне створіння, навести стрілу й зіпсувати йому водопій! А ще заплутати стрілу у волоссі, станцювати танго з луком, щоб вийняти ту стрілу, яка намотує все більше волосся, щоб під кінець таки вирвати її з тим волоссям, але тут же перечепитися через камінчик і бахнутися прямо в зарості кропиви.

Без коментарів.

Отак сиджу собі, постогную і зубами скрегочу… А це вже вечір, до речі. Іще цілих пів дня я витратила на пошуки дичини, і в мене склалося враження, що, крім мене та співочих пташок, у цьому лісі більше нікого нема!

А це натрапила на лань – і що? Отак спаплюжити таку можливість!

«Ой, та грець з ним, – загудів реалізм. – Ти б краще подумала, що б тобі дало те, якби ти навіть влучила в неї».

А й справді! Невже б я підійшла до її тільця, що здригається в останніх конвульсіях, подивилася в її згасаючі очі, повні нерозуміння і болю – і почала білувати, щоб пошматувати та обвуглити над вогнищем?!

На цьому місці я не витримала та гидливо відкинула лук чимдалі. Після чого відразу повернулась, щоб забрати. Не будемо речами розкидатись.

А оскільки лань я зустріла біля річечки, то вирішили зробити хоч щось корисне – поповнити запаси води. Враз на очі мені потрапили лискучі ягідки на кущику край берега.

Ягоди! Точно! Одним стрибком я опинилась над ними, але тут же застигла на місці. А раптом вони отруйні?! Ягідки були чорними. Які відомі мені ягоди мають таке забарвлення? Чорниці точно чорні. А ще вовчі ягоди. Я відсахнулась: все, вирішено — це вовчі ягоди, і вони отруйні. Піду-но я краще звідси…

Тепер я згадала, що, крім звірини, у лісі ще й ягоди стрічаються, і всі надії покладала на них. Увесь ландшафт був обсипаний тими чорними ягідками, та я обходила їх стороною… А через деякий час тишу порушив мій радісний вигук: «Малина!» Ягоди були маленькі й кислуваті, та перебирати не доводилось… А по тому саме провидіння вивело мене на дику черешню – і щастю моєму не було меж! (ну, це до того, як я двічі підряд виявила, що падати з верхньої гілляки – дуже й дуже сумнівне задоволення)

Отже, відчуття насичення, як такого, не було… але краще вже так, ніж із порожнім шлунком взагалі.

Опісля я довго й нудно шукала дорогу до Опала… І десь під вечір ми з ним зустрілись. Опал послухав-послухав про мої пригоди і сказав: «Карма. До мене не підходь».

Я, зрозуміло, подякувала за підтримку й навмисне вмостилася ближче. Блукання по лісових хащах добряче виснажили, Опалів бік зігрів, як кілька ковдр, спокійне дихання заколисало, як найкраща з колисков – тож заснула я так само швидко… як і прокинулась!

«Баррам-бамм-бах-бах-бахх!» – це вільна інтерпретація того грому, який розбудив мене серед ночі і від якого у мене ледь не позакладало вуха. Ще з незрозумілою вогкістю довкола можна було змиритись, та він і зовсім вибив із мене залишки сну. Вдарила злива.