Кулик Степан - Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан

Розділ 33

— Нова ра-адість стала.

Яка не-е бувала.

Над вертепо-ом звізда ясна

На весь сві-іт засіяла.

Де Христо-ос родився…

Коляда на подвір'ї залунала настільки несподівано, що Остап з Одаркою навіть перезирнулись і разом глипнули у вікно.

— Світло ще для вертепу… — невпевнено промовив Комар. — Щось вони цього року рано почали?

— Ну то й що, що рано? — Заперечила дружина. — Більше хат обійти встигнуть. Богоугодна справа. Не собі ж заробляють, на храм…

— І правда, — погодився Остап. — Даринко, відчини двері...

Дівчинка метнулася в сіни і повернулася назад. Пахнуло морозцем. З вулиці до кімнати влилося трохи туманне, свіже повітря. А слідом за ним на порозі, замість очікуваної пари ангелів, які зазвичай починали виступ вертепу, увійшов невисокий, міцно збитий чоловік, у багатій, з вовчого хутра, шубі.

— Христос народився, — привітався густим дияконським басом.

— Славіть його, — збентежено відповіли Комарі.

— Ось проходив повз… дай думаю, зайду. Не проженете?

— Як можна? — підвівся Остап. — У такий день навіть для найлютішого ворога знайдеться місце за столом. А ми ж не вороги, Терентію Васильовичу. Проходь. Сідай. Гостем будеш.

— Ось за ці слова окреме дякую, — зобразив уклін купець. — Втішно чути.

— Казали — занедужав ти?

— Дурниці… — відмахнувся той. — Сам здуру на вила напоровся. На щастя, не глибоко. Вже затяглося. Якщо рукою не розмахувати, то і не відчуваю.

— Ну і слава Богу. З чим завітав, дозволь запитати? Адже не лише зі світлим святом привітати?

— Твоя правда, — кивнув Муха. — Не тільки… Повинитися хочу. Адже люди вже казна-що пліткують. Мовляв, це я тих двох ублюдків хутір Оробця спалити послав.

— А ти не посилав?

— Ось тобі святий хрест, Остапе Матвійовичу. Можу й на Євангеліє присягнути, — становчо запевнив гість, але чоло при цьому не перехрестив. — Нема на мені гріха. Жаль, що втекли таті. Микита Степанович всю правду б у них випитав.

— Ну, що вдієш… — розвів руками господар будинку. — Мабуть, не захотів Господь, свято своє затьмарювати. А нам лише залишається прийняти його волю та змиритися.

— І то правда…

Купець зняв шубу, повісив її на гак і підсів до столу.

Одарка відразу наповнила йому чарку і поставила перед гостем чисту тарілку.

— Пригощайся, Терентію Васильовичу. Чим хата багата.

— Христос народився… — підняв чарку купець.

— Славіть його…

Випили. Закусили…

— З гостем своїм познайомиш? — купець обернувся до Нестора.

— Та я й сам можу назвати своє ім'я, — хмикнув запорожець. — Не крадене… Нестором Журбою мене кличуть.

— Ааа... — Протяг Муха. — Той самий, кого ці іроди у підпалі звинуватили? Ну, тоді і ти прийми мої вибачення.

— Нема за що, — знизав плечима Нестор. — Не ти ж поклеп звів.

— Е ні… — не погодився купець. — Мої то люди. Значить, і мені відповідь також тримати. Якщо падлюк пригрів.

— Чужа душа пітьма, — втрутився Остап. — Якби можна було зазирнути, скільки бід би вдалося уникнути. Але це тільки Господу нашому дано. За нього і вип’ємо. Христос народився…

— Славіть його…

Ще якийсь час мовчки жували.

Одарка постаралася на славу. Мабуть, хотіла новоспеченому зятю показати, що не помилився у виборі. Адже яка мати — такою хазяйкою і дружина буде.

Крім традиційних гречаних та пшеничних галушок, тут була і запечена з грибами качка, і холодець, і спеціально розігріта у великій кількості свинячого смальцю шинка. І домашні ковбаси. І половина головки сиру, що блищав на зрізі масною, жовтуватою сльозинкою.

Окремо у великих полумисках — солені гриби, квашені огірки, квашена капуста. Ну і звичайно ж, велика гірка рум'яних пиріжків з усілякою начинкою. Від гороху до дрібно нарубаного, засмаженого з цибулею лівера. Вінчали бенкетний стіл нарізаний великими скибками коровай, великий штоф із товстого зеленого скла, вже наполовину порожній і сулійка із домашньою вишневою наливкою.

— Не вчасно, мабуть, — трохи згодом знову почав розмову Муха, поглядаючи на Нестора. — Не за святковим столом такі справи вирішуються, але я завтра до Чигирина збираюся. І тижнів зо два мене в місті не буде. Так що гріх з нагоди не скористатися, якщо вже ми всі разом зібралися.

— Розумно, — кивнув запорожець. — Як казав наш курінний: ніколи не відкладай на завтра те, що краще взагалі не робити.

Жарт зрозуміли не відразу, а коли второпали, то всі засміялися. Навіть молодь.

— Добре сказано, — крекнув схвально купець. — Відразу видно, розумна людина ваш отаман. А я ось про що... Продай мені Степанову балку. Я хорошу ціну покладу.

Нестор лише головою покрутив. Ще один.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍