Франк Тільє - Пазл

це практично неможливо, з огля­ду на розмір будівлі. Їх нелегко буде знайти.

— Знаю, але у нас немає вибору, ми не можемо дозволити жорстокому вбивці ходити з ними одними коридорами. Двоє інших залишаються тут і терпляче чекають. Як тільки Гайгекс тут з’являється, вколюємо йому в спину вміст твого шприца.

Здавалось, Ябловські погодився. Він витягнув із кишені свій шприц.

— Він мав знадобитися… Схоже, навіть це було передбачено… Гаразд, хто лишається?

— Ви,— відповіла Хлоя.— Ви вдвох якраз його подужаєте.

Ілан утрутився і не дав їй піти:

— Це надто небезпечно. Він може піти на третій поверх, побачити розбите вікно, через яке ми залазили, і зрозуміти, що ми все знаємо. Ти залишишся з Ябловські.

Із залізним прутом у руці Ілан по черзі подивився на них.

— Мені потрібні ваші ключі, так у мене буде більше шансів знайти Фей та Філозу.

Ябловські завагався.

— Гра давно закінчилась. Гадес вочевидь мертвий, ніхто не дасть нам ці гроші.

Нарешті Ябловські вийняв свої ключі з кишені.

— Вони відкривають доступ до верхньої частини чоловічого крила, на другому поверсі, а також до тієї частини, де їдальня та кухні,— сказав він.— Але це тобі не сильно допоможе. У Наомі був доступ до жіночого крила, так само, як і у Філози та Гайгекса. Потрібно йти туди.

Хлоя також віддала йому свої ключі.

— Усе як у нього, але в мене, крім цього, ще був доступ до третього поверху.

Ілан подякував їм і побіг.

— Якщо спіймаєте його — кричіть. Але не проґавте його, прошу вас.

56

Бігти, кілометр за кілометром, у цьому нескінченному лабіринті. Досліджувати найменші його закутки, бути насторожі, стежити за тилом. Іноді Ілан чув клацання ґрат і дверей, не знаючи точно, звідки лунає звук. Тоді він прискорювався, бо покликати не міг, щоб не викликати підозр Люки Шардона.

Завдяки ключам Хлої та Ябловські він відкрив нові артерії цього кам’яного органа, місця, де колись божевілля розкривалось на повну. Усі камери, що траплялися на шляху, він розбивав з такою ненавистю і жорстокістю, на які вважав себе нездатним. Надворі вже насувалась темрява, наче бетонна плита, що відкладала їхню втечу ще на день. Ілан пообіцяв собі, що наступного дня, як тільки світатиме, він вибереться звідси разом із Хлоєю та жінкою з четвертого поверху, хай би що сталося.

Утрьох вони перелізуть через стіну, дістануться до міста і вирушать на пошуки правди.

Але спочатку потрібно знайти Гайгекса-Шардона. І його ключі. Він може бути просто над ним, на третьому поверсі жіночого крила. А якщо він помітив драбину, приставлену до стіни знадвору? А якщо він знає, що Ілан у курсі про руду учасницю, що розкладається в шафі для віників? Поки чоловік думав, він нарешті побачив Філозу в кінці коридору. Ілан з металевим прутом у руках поспішив до нього.

— Краще кинь це,— сказав Філоза, готовий обороня­тися.

Ілан сповільнив крок. Він зрозумів, що тієї миті Філоза боявся його. Незважаючи на холод, він спітнів і, напевно, скидався на божевільного, що втік зі своєї палати. Втома давала про себе знати, в очах пекло, лише стрес допомагав йому триматися на ногах.

— Ти маєш мене вислухати, це важливо.

— Гаразд, але тримайся на відстані.

Ілан вдався до зрозумілих і чітких пояснень. Філоза, як завжди, дивився на нього з недовірою.

— Кажеш, Ябловські та Сандерс зараз у житловій частині, готові напасти на нього?

— Можеш піти перевірити.

— А Фей, ти її бачив? Зазвичай я щонайменше раз на день перетинаюсь з нею у цій частині будівлі. Але сьогодні я її ще не зустрічав.

— Поки що не можу її знайти.

— Як і Гайгекса.

Здавалося, Філоза зважував значення цих слів.

— Гаразд… У будь-якому разі я спускався, щоб попити. Я помираю від спраги.

— Будь обережний. І якщо зустрінеш, зроби так, щоб він ні про що не здогадався. Ми повинні піймати його раніше, ніж він перейде до дій.

Філоза пішов. Трохи згодом Ілан облишив пошуки і теж почав спускатись. Після багатогодинного блукання у нього більше не було сил продовжувати.

Залишалося два варіанти: або Гайгекс знає про пастку і не попадеться в неї, або ж не знає, і в такому разі він врешті-решт повернеться до житлової частини, як і щовечора.

У цих просторих коридорах, уздовж порожніх кімнат, гравець крокував з острахом. Гайгекс міг з’явитися будь-якої миті, у будь-якому місці. Ілан згадав, як убивця грався з ним, світячи ліхтарем просто в обличчя. Він згадав про фотографії, знайдені у шухляді, ту картину, що була написана в цих стінах, а потім опинилась на стіні в домі його батьків. Він думав про протокол «Мемнод», пов’язаний з па­м’яттю.

Тоді йому на думку спало дещо жахливе — припущення Хлої, яке він не міг прийняти, та воно не було зовсім по­збавленим логіки: а що, як він теж колись був в’язнем цієї психлікарні? А якщо цей період повністю стерся з його пам’яті? А якщо його батьки мають до цього місця якийсь стосунок?

Крокуючи вестибюлем і вже збираючись піти в напрямку їхніх спалень, він помітив за три-чотири метри блискучу цятку на підлозі. Він підійшов і зрозумів, що це маленька випуклість червоного кольору.

Краплина крові.

Ілан одразу напружився. Він проходив у цьому місці дві чи три години тому і був упевнений, що цих краплин тут не було.

Між ними була відстань десь із метр.

Як і у випадку з Реєм Лепренсом, Гайгекс звертався до нього.

Він показував йому шлях, яким треба слідувати.

Ілан не знав чому, але в нього було відчуття, що правда зовсім близько. Що все це кровопролиття, трата людських життів щось означають. Він не вагався і рушив сам туди, куди його вели.

Невдовзі він опинився у тій частині лікарні, де пацієнтів лікували за допомогою мистецтва. Він пройшов повз повністю обгорілу кімнату. Навколо Ілана, на стінах, танцювали чудовиська, концентричні кола оберталися, наче намагаючись загіпнотизувати його. «Пекло» Данте. Спуск дев’ятьма колами, зустріч з мешканцями пекла, як-от Мінотавр, гарпії… Ілан уважно розглядав малюнки і думав, що, можливо, він був поряд із Шардоном, коли той малював ці жахіття. Що він був частиною купки недоумків.

Краплі крові привели його до зачинених дверей театру.

Ілан провів руками по багряному оксамиту і максимально обережно увійшов до зали. Він був готовий ударити за найменшої нагоди.

Він спустився маленькими східцями й опинився на одній з двох доріжок, що вели до сцени. За великими заґратованими вікнами була непроглядна темрява. Хоч була ще тільки п’ята вечора. Чи, скоріше, аж п’ята вечора. Починаючи з цього ранку, здавалося, що час біжить швидше.

Склепінчаста стеля була дірява в декількох місцях і за нею виднівся металевий каркас будівлі. Прямо попереду височіла велика сцена, захаращена декораціями: дерева, фасади будинків, підвішені хмаринки, велике сонце із зигзагоподібними променями. Зверху звисало багато дротів та прожекторів, більша частина яких були увімкнені і спрямовані на