Марта Хіллерс - Жінка в Берліні, Марта Хіллерс

було внесено додаткові зміни — переважно скорочення, невеликі виправлення або уточнення певних деталей. В будь-якому разі, те «олітературнення», яке відбулося, було доволі делікатним і не надто порушувало ані авторський стиль, ані, тим паче, структуру щоденника.

Вже згадувана журналістка Клариса Шнабель, яка настільки захопилася долею Марти Гіллерс, що стала її біографинею і навіть написала про неї книжку («Більш ніж Безіменна: Марта Дічі-Гіллерс та її кола», 2015), зуміла врешті дістати перші редакторські правки й зіставити їх і з оригіналом та двома англійськими перекладами, склавши докладний перелік навіть найменших змін на всіх етапах втручання в текст. Крім того, попри змінені факти й імена, дослідниці вдалося ідентифікувати значну частину осіб, які фігурують у щоденнику, як і знайти ті вулиці й будинки, де оповідачка бувала на останньому етапі війни.

Ким же була Марта Гіллерс, якій на час описуваних подій було 34 роки? Народжена 1911 року в Крефельді неподалік Дюссельдорфа в доволі звичайній німецькій родині, вона втратила батька під час Першої світової; в середній школі, крім німецької мови, вивчала також французьку, англійську та латину (власне, всі діти в родині, попри незаможність, отримали освіту); ще в школі симпатизувала комуністичній партії, відстоюючи ідеї загальної рівності й жіночої емансипації. Рано розірвала зв’язки з католицькою церквою, до якої належала родина, якийсь час була секретаркою, а на початку 1930-х вже працювала в Дюссельдорфі на компанію DEROP («Німецьке товариство зі збуту російських нафтопродуктів»), виконувала обов’язки інструкторки в місцевому осередку компартії в Бернаті й дописувала до партійної преси. Власне, по партійній лінії вона й потрапила до Москви: 1931 року радянська фотоагенція «Союзфото» шукала німецькомовних співробітників, і юна Марта, сповнена бажання пізнавати світ і маючи хист до іноземних мов, вирушає до столиці Радянського Союзу, країни втіленого комунізму. Про те, яким розчаруванням стала для неї ця подорож, нині можемо хіба здогадуватися. В щоденнику вона лише натякає на те, що жити в тих обставинах, де люди не мали змоги вільно пересуватися, а злиденність змушувала до постійних крадіжок, напевно, не змогла б. До 1933 року Марта чимало мандрує європейською частиною СРСР (хоча згадок про її поїздки в Україну в ті найстрашніші роки немає), відвідує Польщу, Грузію, Вірменію, Туреччину, Грецію та Італію. Врешті вона відмовляється від наміру лишитися в СРСР надовше і разом із працівником французького посольства їде до Парижа. Там Гіллерс вирішує отримати вищу освіту і вступає до Сорбонни, де до липня 1934 року вивчає світову історію та історію мистецтва.

Коли дівчина повертається до Німеччини, там уже панує націонал-соціалізм. Вона переїздить до Берліна, де оселяється разом із далеким кузеном Гансом Вольфґанґом Гіллерсом і його коханою Труде Занд. Ці імена важливо згадати ще й тому, що, на думку різних дослідників, цілком може йтися про людей, які фігурують у щоденнику. За одним із припущень, далекий родич може бути тим-таки Гердом, у чию мансарду оповідачка переїздить, втративши власне помешкання (хоча за коханим оповідачки, який з’являється наприкінці, цілком може ховатися й інша особа). А Ґізелою, близькою подругою, яку вона провідує в іншій частині міста, могла бути саме Труде Занд. Насправді Мартин кузен був популярним драматургом і загалом яскравою особистістю в тодішньому культурному Берліні, який спершу теж симпатизував комуністам, але в часи Третього Райху долучався і до мінімальної пропаганди (як, зрештою, і сама Марта Гіллерс). Відомо також, що Ганса Вольфґанґа кілька разів викликали на допити в Гестапо, після чого той, вочевидь, став обережнішим. У щоденнику оповідачка присвячує невеликий пасаж своєму ставленню до націонал-соціалізму, з якого розуміємо, що не йшлося ані про палку підтримку, ані про категоричне заперечення. Марта та її оточення були радше тими, хто, переживши період бурхливого ідеологічного становлення, в нових обставинах намагалися пристосуватися і просто жити, «вдихаючи повітря, яке нас оточувало й забарвлювало». Також вона хотіла залишатися в епіцентрі подій аж до часу, коли тікати з Берліна і справді стало надто пізно. Тóму, що про нацистські злочини вона, як і чимало інших німців, дізналася вже постфактум, теж є підстави вірити.

Після описуваних у щоденнику подій Марта Гіллерс іще на якийсь час лишається в Берліні, хоч невдовзі й змінює адресу. Видавництво, згадуване наприкінці, й справді було створено («Minerva»), хоча на гроші не угорця, а кіпріота Сіноса Сінодору; а першою виданою ним книжкою став російський буквар, однією з авторок якого і була Марта Гіллерс (допитлива Клариса Шнабель знайшла в ньому навіть картинку з півнем, який повторює фразу Анатоля, почуту на одному світанку: «Петух поет!»). У цьому ж видавництві з 1945 по 1950 рік виходить і молодіжний журнал «Ins Neue Leben» («У нове життя»), куди Марта Гіллерс також дописує — часом під власним ім’ям, а часом під псевдонімами. Після одруження зі швейцарцем Карлом Дічі в 1950-х жінка переїздить у Женеву і полишає кар’єру. Хоча після смерті чоловіка в 1970 році повертається до роботи у видавництві в ролі редакторки й часом дописує в місцеву пресу, упорядковує кілька видань і нарешті досліджує творчість Германа Гессе, виступаючи з різних нагод із доповідями про нього. А поміж тим і далі подорожує. Одне слово, провадить спокійне і мирне життя, в якому, здавалося, не лишилося й сліду від «Жінки в Берліні».

З іншого боку, прочитавши щоденник, важко повірити, що найбільше його авторку хвилювала саме втрата «репутації». Зі свідчень дружини Курта Марека відомо, що після війни Марта Гіллерс не надто приховувала свій щоденник (принаймні в колі друзів і приятелів про нього знали, а ще щонайменше кілька осіб читали його). Але одна річ — бути відвертою серед найближчих, інша ж — публікувати приватний щоденник на широку аудиторію, наражаючи себе на вимушену публічність і цілком очікуваний потік закидів і звинувачень. Із плином же часу звертання до тих подій ставало, мабуть, дедалі тяжчим або бодай неприємнішим. Недарма чимало постраждалих жінок — і не лише у цій війні — наважуються заговорити лише через десятиліття. Дехто ж обирає забрати пережите із собою в могилу.

Звісно, нині тема зґвалтувань німецьких жінок радянськими солдатами (як і тема воєнного насилля загалом) уже не є табуйованою, хоч і не стає від того менш шокуючою. За різними даними, 1945 року в Берліні жертвами сексуального насильства стали від 90 до 130 тисяч жінок. Історики зібрали навіть відомості про кількість здійснених відразу по війні абортів (задля цього в Німеччині навіть тимчасово скасували заборону на переривання вагітності, яка була тоді чинна). Британський історик Ентоні Бівор, автор відомої книжки «Берлін: Крах»[43] (2002),