Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

Приїхав на коні Домініків шу­рин Ко­нец­польський, що дер­жав Гри­зельди­ну сест­ру, прис­ка­кав князь Зба­ражський, так са­мо пе­ре­вер­тень з слав­но­го ук­раїнсько­го ро­ду князів Ост­рожських. Панів наз­би­ра­лось пов­ний на­мет. Ко­ли це десь за су­гор­ба­ми заг­ра­ли му­зи­ки. І на до­лині з'явив­ся полк київсько­го воєво­ди Тиш­ке­ви­ча. По­пе­ред пол­ка ма­нячіло здо­ро­ве зна­ме­но. За пол­ком в блис­кучій ка­реті їхав Тиш­ке­вич. За ним тяг­ла­ся дов­га вал­ка з сотні возів з уся­ки­ми по­жит­ка­ми ви­пе­ще­но­го ста­ро­го маг­на­та. Князь Зас­лавський за­раз пос­лав до йо­го верхівця з зап­ро­си­на­ми на бен­кет. Не­за­ба­ром ка­ре­та при­ка­та­ла до на­ме­ту. Два жовніри ви­са­ди­ли попід ру­ки з ка­ре­ти ог­ряд­но­го Тиш­ке­ви­ча. Він був уб­ра­ний в но­ве ба­га­те уб­ран­ня, не­на­че зібрав­ся на бен­кет до са­мо­го ко­ро­ля в двір. Усі три при­водці вис­ту­пи­ли з на­ме­ту до йо­го на­зустріч і по­ве­ли йо­го попід ру­ки в на­мет, не­на­че ста­ро­го глад­ко­го біску­па. Прис­ка­кав на коні й Самійло Лащ в но­во­му уб­ранні, здо­ро­вий, на­че ка­довб. І замішав­ся в блис­ку­чий на­товп в на­меті. Для йо­го ве­ле­тенської пос­таті на­мет був і низький і тісний. Лащ по­вер­тав­ся в на­меті, не­на­че си­тий товс­тий ведмідь в кучі.

Згодом наз­би­ра­лось панів так ба­га­то, шо во­ни не вміща­лись в на­меті й по­ви­хо­ди­ли в по­лот­няні навіси над сто­ла­ми. Слу­ги по­вий­ма­ли з возів стільці та дзиґли­ки, об­биті чер­во­ним та жов­тим сап'яном з ви­дав­ле­ни­ми зо­ло­ти­ми гер­ба­ми та князівськи­ми ко­ро­на­ми Зас­лавсько­го. Гос­по­дар поп­ро­сив гос­тей пи­ти по чарці, за­ку­шу­ва­ти та сіда­ти за довгі сто­ли. Гості пи­ли, ба­ла­ка­ли, кри­ча­ли та ре­го­та­лись, про війну й мо­ви не бу­ло в їх.

- Шкода, що оце не­ма з на­ми слав­но­го гетьма­на По­тоцько­го, - про­мо­вив князь Домінік, - десь по­невіряється в по­лоні в Кри­му. От би хто зро­бив по­ша­ну моїм ви­нам та горілці! - ска­зав князь Домінік.

- Зробимо й ми без йо­го вам, кня­зю, цю по­ша­ну, - обізвав­ся Лащ, - за це не журіться! А все-та­ки шко­да, що мені не­ма па­ри за сто­лом з ви­на­ми та ме­да­ми. Од­жеж ніхто ме­не з вас, па­но­ве, не пе­реп'є! Один гетьман По­тоцький був мені під масть.

- Не жу­ри­ся, па­не Ла­щу! Ми од те­бе не одс­та­не­мо, - го­во­ри­ли де­котрі па­ни, ви­пи­ва­ючи по чарці й заїда­ючи хо­лод­ною за­ячи­ною.

Князь Домінік зап­ро­сив гос­тей сіда­ти за сто­ли. При­водці Тиш­ке­вич, Ко­нец­польський, князь Зба­ражський та інші князі сіли за сто­лом в на­меті. Інші мо­лодші па­ни посіда­ли за довгі сто­ли під навіса­ми. Підня­ли над на­ме­том Домініко­ве чер­во­не здо­ро­ве зна­ме­но. На при­гор­ку вда­ри­ли з гар­мат. Заг­ра­ли му­зи­ки. Гості всілись. По­чав­ся бен­кет та­кий розкішний, по­ча­лись такі збит­ки в на­по­ях, не­на­че па­ни бен­ке­ту­ва­ли не у військо­во­му та­борі, а в па­лаці кня­зя Зас­лавсько­го. Стов­пи­ще слуг та ку­харів за­веш­та­лось, забіга­ло. Па­нам по­да­ва­ли смачні й тривні пот­ра­ви. Па­ни го­моніли, ре­го­та­лись. Пот­ра­ва йшла за пот­ра­вою без кінця. Жба­ни й ва­зи з ви­на­ми та ме­да­ми спо­рож­ня­ли так швид­ко, що слу­ги лед­ве всти­га­ли на­ли­ва­ти їх з бо­чок, на­си­лу уви­ва­лись.

Над усіма на­ме­та­ми воєвод та полків попідніма­ли зна­ме­на та ко­рог­ви. Ба­гат­тя на су­горбі па­ла­ло. Колії різа­ли й білу­ва­ли ко­ро­ви, ба­ра­ни та пти­цю на ве­че­рю. Дим од ба­гат­тя підіймав­ся під синє га­ря­че не­бо ви­ще од дібро­ви. Па­ни кри­ча­ли й га­ла­су­ва­ли. В га­ря­чо­му повітрі роз­но­си­лись гострі па­хощі од пе­чені, пер­цю, інбіру, тхну­ло зга­ря­ти­ною од ба­гат­тя. Зда­ва­лось, ніби то давні царі давньої Ел­ла­ди з'їха­лись на Олімпійські ігри­ща, при­но­си­ли після ве­се­ло­го ігри­ща жерт­ву бо­гам, а потім сіли за жертівний бен­кет в праз­ни­ко­во­му уб­ранні вкупі з жер­ця­ми в пур­пу­ро­вих та шов­ко­вих уб­ран­нях, в зо­ло­тих вінцях та об­ру­чах на го­ло­вах.

- А що ви, па­но­ве, чу­ва­ли про табір Хмельницько­го? - спи­тав князь Домінік.

- Розташувавсь він та­бо­ром на Во­лині. Він оце не­дав­неч­ко розіслав лис­ти по всіх містах та се­лах, щоб охочі хло­пи прис­та­ва­ли до йо­го та­бо­ру та йшли в ко­за­ки, - про­мо­вив Лащ, - і вже оце звідусіль по­тяг­ли­ся ці сільські ли­царі хто на су­хо­реб­рих шка­пах, хто пішки з тор­ба­ми на пле­чах та в дра­них сви­тах. Хмельницький прий­має в ко­за­ки усю ту на­во­лоч і вчить їх мушт­рам. Ото, яс­но­вельможні па­но­ве, ма­ти­ме­мо суп­ро­тив­ників на про­ди­во! З та­ки­ми ли­ца­ря­ми й нам, па­но­ве, ще не до­во­ди­лось би­тись, од­ко­ли сутніє Польша.

- Доведеться та­ки по­пас­ку­ди­ти наші ли­царські шаблі та за­баг­ни­ти наші до­рогі кун­туші в бо­лоті, - обізвав­ся князь Зба­ражський. - Це нес­ла­ва для на­ших до­ро­гих ша­бель.

- Ото летіти­ме те дран­тя під на­ши­ми шаб­ля­ми, як ку­ря­че пір'я з ку­рей! Бу­де преціка­ва, пресмішна бит­ва. Ото бу­ду ре­го­та­тись, як ре­го­тавсь під Смілою тоді, ко­ли вирізав од­не се­ло. Ті дурні хло­пи під Смілою не тільки не обо­ро­ня­лись, але ще й ста­ва­ли на коліна та прос­тя­га­ли ру­ки до нас. А я як штурх­ну яку мо­ло­ди­цю спи­сом в гру­ди, то во­на так і геп­не навз­нак та й зад­риґає но­га­ми! Чис­то на­че заріза­на кур­ка! Ой бу­дуть дри­га­ти но­га­ми Бог­да­нові ли­царі під шля­хетськи­ми шаб­ля­ми! - го­во­рив Лащ і ре­го­тавсь.

- Чи ви чу­ли, па­но­ве, що Хмельницький оце на тім тижні оже­нив­ся з яко­юсь кра­су­нею Оле­ною Чаплінською, жінкою яко­гось шлях­ти­ча Чаплінсько­го, вби­то­го ко­за­ка­ми? - ска­зав один шлях­тич. - Ка­жуть й весілля оце не­дав­неч­ко справ­ляв в та­борі.

- Невже! - крик­нув жва­вий Ко­нец­польський. - Ото як­би оце за­раз бу­ла бит­ва! Ми б узя­ли в по­лон Бог­да­на з мо­ло­дою, з усім весіллям, з сват­ка­ми й світил­ка­ми. Вий­шов би пресмішний тріумф у Вар­шаві з світил­ка­ми та друж­ка­ми. Ми б за­га­да­ли їм на тріумфі ули­цею співа­ти весільних пісень.

Пани за­ре­го­та­лись, аж сто­ли зад­вигтіли. Вен­герські ви­на та міцні ме­ди підки­да­ли ве­се­лості в роз­па­лені спе­кою та ви­на­ми го­ло­ви.

Тим ча­сом нап­рикінці бен­ке­ту ку­харі пос­та­ви­ли па столі здо­ро­ву яли­ну, ви­роб­ле­ну з са­ха­ру. Під яли­ною біг лев з пе­ле­ха­тою го­ло­вою й наз­до­га­няв зай­ця. На го­лові в зай­ця стриміла ко­зацька шап­ка з чер­во­ним дов­гим вер­хом. Муд­рий ку­хар пот­ра­пив в тон ве­се­лої шлях­ти. Вглядівши та­ку ку­мед­ну емб­ле­му, па­ни за­ре­го­та­лись й за­га­ла­су­ва­ли.

- Віват! віват шляхті! Муд­ро зроб­ле­но! Віват кня­зеві Зас­лавсько­му, - за­га­ла­су­ва­ла шлях­та яки­мись ска­же­ни­ми го­ло­са­ми.

- Згине Бог­дан з ко­за­ка­ми! Не­хай жи­ве шлях­та! - крик­ну­ли па­ни. - Не­хай зги­нуть ко­за­ки й хло­пи!

- Не по­мо­жуть Бог­да­нові об­шар­пані хло­пи та усякі за­го­ни! - крик­нув Лащ і схо­пив­ся з місця.

Скотарна фа­цеція збу­ри­ла й роз­во­ру­ши­ла лег­ко­дум­них та го­но­ро­ви­тих панів до краю. Чванько­витість та нах­вал­ки прор­ва­лись на­верх, не­на­че патьоки з ки­пу­чо­го вул­ка­на.

- Ось ка­ра на бун­тарів! - крик­нув князь Домінік, ви­тяг свою до­ро­гу шаб­лю, підняв її вго­ру і по­ка­зав па­пам, але так, що шаб­ля схи­ли­лась за пле­че, а князь по­ка­зав па­нам пиш­не зо­ло­те дер­жал­но, по­цяцько­ва­не брильянта­ми. Він по­ка­зав те дер­жал­но, не­на­че ба­га­та пані ча­сом ви­со­вує