Нечуй-Левицький - Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький

усякі свої ку­харські при­чан­да­ли. Польський літо­пи­сець пи­ше, що в тодішньому та­борі пев­не бу­ло більше срібла, ніж оли­ва в ку­лях. Ба­гаті па­ни не­на­че ма­ли на думці вис­тав­ля­тись та чва­ни­тись в та­борі один пе­ред од­ним своїм ба­гатст­вом, зо­ло­том та сріблом, та брильянта­ми, як вис­тав­ля­лись в своїх пиш­них па­ла­цах на бен­ке­тах.

Військовий табір роз­ки­нув­ся по ши­рокій до­лині ко­ло Гли­нян. Па­ни по­на­пи­на­ли здо­рові на­ме­ти з по­лот­на та повсті, об­лицьовані чер­во­ни­ми та жов­ти­ми шов­ко­ви­ми сму­га­ми та бе­реж­ка­ми. Кру­гом на­метів розс­та­ви­ли во­зи. Уся до­ли­на бу­ла зас­тав­ле­на во­за­ми та кіньми. Возів наб­ра­ло­ся більше, ніж сто ти­сяч. Між во­за­ми ма­нячіли гу­са­ри в пиш­них убо­рах, піхо­та, коні в до­рогій збруї. За ху­ра­ми бу­ло не вид­ко й гар­мат. Усей табір був схо­жий на през­до­ро­вий яр­ма­рок на сте­повій Ук­раїні, за­ки­да­ний ху­ра­ми та во­за­ми, на кот­ро­му не знать, чи більше возів, чи більше лю­дей. Уся до­ли­на ніби гу­ла, кле­котіла, не­на­че здо­ро­вий яр­ма­рок.

Розкішний на­мет кня­зя Домініка сто­яв на при­гор­ку. На йо­го білих реб­рах чер­воніли сму­ги з до­ро­го­го сук­на. Звер­ху на­ме­ту бли­ща­ла по­зо­ло­че­на кня­жа ко­ро­на. Кру­гом на­ме­ту чорніли ряд­ка­ми гар­ма­ти. Зас­лавський розс­та­вив військо з сво­го воєводст­ва по се­лах ко­ло Льво­ва і вер­нувсь до та­бо­ру. Як він при­був до та­бо­ру, йо­го стріли па­ни й військо з гу­ком гар­мат та радісни­ми кри­ка­ми. Гу­са­ри й кінне військо вис­ту­пи­ло на при­гор­ку йо­му на­зустріч.

Військо зди­ву­ва­ло й засліпи­ло са­мо­го Зас­лавсько­го нез­ви­чай­но розкішни­ми убо­ра­ми. Гу­са­ри чва­ни­лись один пе­ред од­ним до­ро­ги­ми бас­ки­ми кіньми та кінською збруєю: лу­ки на сідлах бу­ли усе срібні, чап­ра­ки по­ви­ши­вані шов­ком та зо­ло­том, стре­ме­на по­зо­ло­чені, шаблі й дер­жал­на по­цяцько­вані зо­ло­том. На гу­са­рах бу­ли кун­туші ок­са­ми­тові, підбиті шов­ком й об­ля­мо­вані до­ро­ги­ми со­бо­ля­ми. На ши­ях бли­ща­ли зо­лоті важкі лан­цюж­ки. З ви­со­ких ша­пок, надітих на­ба­кир або навс­ко­си спа­да­ли ки­тиці, об­си­пані брильянта­ми. Чер­воні й жовті сап'янці бли­ща­ли срібни­ми й зо­ло­ти­ми ост­ро­га­ми й підківка­ми. За по­яса­ми стриміли до­рогі кин­жа­ли з срібни­ми по­зо­ло­че­ни­ми дер­жал­на­ми. Піше військо бу­ло так са­мо уб­ра­не в ба­гаті квітчасті кун­туші. Простіші жовніри з сірач­ко­вої шлях­ти не одс­та­ва­ли од панів і підби­ра­лись під їх впо­до­бу в пиш­но­му уб­ранні. За ви­да­ну впе­ред за три місяці з скар­бу пла­ту во­ни посп­рав­ля­ли собі су­конні кун­туші, на­чеп­ля­ли на го­ло­ви квітчасті су­конні шап­ки з чер­во­ни­ми вер­ха­ми та ки­ти­ця­ми. Збит­ки в уб­ранні бу­ли ней­мовірні. Па­ни, зро­ду чванько­виті на вда­чу, вис­тав­ля­лись своїми до­ро­ги­ми убо­ра­ми один пе­ред од­ним, не­на­че на бен­кеті пе­ред па­нян­ка­ми.

Пани з'їха­лись не­на­че не на війну, а на бен­кет. Во­ни й справді да­ва­ли в та­борі бучні бен­ке­ти і сил­ку­ва­лись по­ка­за­ти свою щедрість та пи­ху, не­на­че в своїх па­ла­цах. На бен­ке­тах гра­ли му­зи­ки. Ку­харі розк­ла­да­ли ба­гат­тя й го­ту­ва­ли усякі панські пот­ра­ви. По усьому та­борі йшли бен­ке­ти, скрізь гра­ли му­зи­ки, не­на­че скрізь справ­ля­ли весілля. Ви­но, ме­ди роз­ли­ва­лись річка­ми. В ба­га­тих прос­то­рих шат­рах ста­ви­ли сто­ли. Сто­ли зас­тав­ля­ли срібним по­су­дом; ку­харі по­да­ва­ли до­рогі пот­ра­ви. По тодішньому пансько­му зви­чаю ста­ви­ли на сто­ли ви­роб­лені з са­ха­ру де­ре­ва, тро­ян­ди, ко­зи, ле­ви, олені й уся­кові чу­дер­нацькі фігу­ри.

Як гля­неш на усе військо, пи­ше тодішній польський літо­пи­сець, то тобі здається, що па­ни з'їха­лись не на війну, а на весілля. А тодішні ук­раїнські літо­писні за­пи­са­ли, цю польські па­ни з'їха­лись не­на­че на яр­ма­рок, по­на­во­зи­ли срібла, зо­ло­та та до­ро­го­го уб­ран­ня пев­но для то­го, щоб заміня­ти їх на ко­зацькі ряд­на та повс­тяні по­по­ни.

Приїхавши з Льво­ва до обо­зу, князь Домінік Зас­лавський за­раз дав розкішний бен­кет па­нам, при­вод­цям кож­но­го воєводсько­го пол­ку. Ку­харі розікла­ли за на­ме­том ба­гат­тя і го­ту­ва­ли обід. Па­ни при­бу­ва­ли до кня­жо­го на­ме­ту вер­хи на бас­ких ко­нях в блис­кучій збруї. Обидві по­ли дов­го­го кня­жо­го на­ме­ту бу­ли од­ки­нуті ви­со­ко на на­мет. Чер­во­на пібійка на по­лах ляг­ла на білий на­мет, не­на­че до­ро­га завіса над две­ри­ма з двох чер­во­них по­лот­нищ. На­мет сто­яв, не­на­че од­чи­не­ний навстіж. Долівка в на­меті бу­ла зас­те­ле­на до­ро­ги­ми ту­рецьки­ми ки­ли­ма­ми. Кру­гом в се­ре­дині на­ме­ту до­ни­зу висіли квітчас­тою сму­гою перські ки­ли­ми і об­ви­ва­ли на­мет, не­на­че до­рогі по­цяцько­вані ра­ми. По­се­ре­дині сто­яв дов­гий стіл, нак­ри­тий білою ска­тер­тю, зас­тав­ле­ний срібни­ми тарілка­ми та по­лу­мис­ка­ми, здо­ро­ви­ми срібни­ми жба­на­ми та ва­за­ми. Жба­ни і ва­зи бу­ли вщерть вінців по­на­ли­вані вен­герським ви­ном, ме­да­ми та горілкою. Кру­гом сто­ла по­над кра­ями, не­на­че ра­зок зо­ло­то­го на­мис­та, бли­ща­ли про­ти сон­ця зо­лоті чар­ки, ча­роч­ки, пу­гарі та куб­ки. Од кня­жо­го сто­ла в са­мо­му на­меті да­ле­ко тяг­ся дов­гий ря­док столів, пос­тав­ле­них над­ворі й прик­ри­тих звер­ху по­лот­ня­ним навісом на стовп­чи­ках, щоб за­хи­ща­ти од га­ря­чо­го літнього сон­ця сто­ли й ви­со­ких гос­тей.

Шляхтичі з'їзди­лись і стов­пи­лись в пе­редній прос­торній по­ло­вині дов­го­го на­ме­ту. Слу­ги од­ки­ну­ли по­ли в дру­гу по­ло­ви­ну на­ме­ту, не­на­че од­чи­ни­ли двері. З-під підня­тих піл за­лисніла ба­га­та князівська постіль, пос­те­ле­на на товс­тих мат­ра­цах, з пу­хо­ви­ми по­душ­ка­ми, з пе­ри­на­ми, з шов­ко­вим м'яким ук­ри­ва­лом, з до­ро­ги­ми сто­ли­ка­ми та дзер­ка­ла­ми на сто­лах. Та част­ка на­ме­ту бу­ла схо­жа на дамський бу­ду­ар, не­на­че якась ви­пе­ще­на в роз­коші пані роз­та­шу­ва­лась в на­меті се­ред військо­во­го та­бо­ру. Нез­ви­чай­но ба­га­тий роз­пе­ще­ний князь Зас­лавський так лю­бив розкіш, що не міг од­вик­ну­ти од розкішної догідної обс­та­ви навіть у військо­во­му та­борі.

Князь Домінік вий­шов до гос­тей уб­ра­ний, як до вінця, в розкішно­му ок­са­ми­то­во­му кун­туші, в ви­сокій шапці, з чер­во­ним шов­ко­вим верш­ком, то зігнув­ся над ву­хом. На верш­кові те­ле­па­лась ки­ти­ця, об­си­па­на брильянта­ми. Над чо­лом стриміло біле пе­ро в брильянтах, не­на­че при­па­ле крап­ля­ми про­зо­рої ро­си. Збо­ку теліпа­лась шаб­ля в зо­лотій піхві. За по­ясом стримів кин­жал з зо­ло­тим дер­жал­ном, по­цяцько­ва­ний взо­ра­ми з ізум­рудів та рубінів. Князь вис­ту­пав з две­рей ввесь в зо­лоті, ок­са­миті та брильянтах, не­на­че Савська ца­ри­ця вис­ту­пи­ла на двірський бен­кет в Со­ло­мо­на. Кру­гом йо­го аж ся­ло сяєво, аж ки­да­ло промінням на по­цяцько­вані перські ки­ли­ми, де тільки він по­вер­тав­ся. Білий, пов­но­ви­дий, тілис­тий, вже тро­хи отілий, з делікат­ни­ми рум'янця­ми на що­ках, з рум'яни­ми, як ма­ли­на, пов­ни­ми ус­та­ми, з ру­ся­ви­ми дов­ги­ми ву­са­ми, ви­ко­ха­ний, ви­пе­ще­ний, князь і справді був схо­жий більше на тілис­ту панію або на ба­га­ту пов­но­ви­ду мо­ло­ди­цю в перській хустці на го­лові та в на­мисті з ду­ка­ча­ми.

Слідком за кня­зем Домініком вий­шов мо­ло­дий Ко­нец­польський, ще зовсім мо­ло­дий маг­нат, ви­со­ченький, тон­кий ста­ном, біля­вий та та­кий жва­вий, не­по­си­дя­щий та во­руш­кий, що про йо­го ка­за­ли, ніби він ніко­ли не міг дов­го всидіти на од­но­му місці і все бігав, хо­див або їздив без уся­кої пот­ре­би, ни­кав скрізь по Польщі, по панських па­ла­цах або по лісах на вло­вах. За Ко­нец­польським вис­ту­пав з по­ва­гом третій при­во­дець армії вче­ний Ост­ро­рог, вже літній, навіть прис­тар­ку­ва­тий, си­ву­ва­тий, з дов­ги­ми куд­ла­ти­ми ву­са­ми, блідий і замлілий, ніби аж тлінний, в простій не­до­рогій одежі. Він лю­бив за­сид­жу­ва­тись над на­ука­ми і пек­лю­вавсь на­уцт­вом так