Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками, Нечуй-Левицький

пан­щи­на. А я зна­ла б, ку­ди її зап­рав­то­рить. Та ба! Те­пер інші ча­си, - мурк­ну­ла Ме­ла­ся.

- Отут у Києві сидіти­му ко­ло мо­нас­ти­ря та щод­ня хо­ди­ти­му до бо­жо­го до­му, то при­най­мні хоч спа­са­ти­мусь на старість.

- Що ж ви тут ро­би­ти­ме­те? Хіба щод­ня по п'ять ака­фистів чи­та­ти­ме­те, як чи­тає Таїса Андріївна? - пи­та­ла, аж зу­би зціпив­ши од злості, Ме­ла­ся.

- Нехай чи­та­ти­му при­най­мні по три на день, то й з то­го бу­де якась ко­ристь: і те піде за спасіння моєї душі та душі тво­го батька за йо­го про­ви­ну та йо­го по­га­ний вчи­нок, - го­во­ри­ла ста­ра з бідкан­ням. - А для ме­не, на мій вжи­ток не­ба­га­то гро­шей піде.

Мелася за­ду­ма­лась. Во­на бу­ла ха­зяй­но­ви­та й ду­же шко­ду­ва­ла, що її доб­ро про­па­дає мар­но. Од'їжджа­ючи з до­му, во­на пок­ла­да­ла надію на ма­му, як на кам'яну го­ру. А те­пер та кам'яна го­ра ру­ши­ла з се­ла й по­су­ну­лась прос­то до неї в Київ і всур­ган­нлась в її по­кої. Ме­ла­ся й ву­ха опус­ти­ла, і го­ло­ву по­хи­ли­ла.

По обіді ста­ра вже смер­ком поїха­ла до мо­нас­ти­ря, поб­ли­зу на­пи­та­ла собі дві мебльовані кімна­ти й за­раз ту­ди пе­ре­вез­лась, щоб жи­ти на спо­кої ко­ло самісінької свя­тої бра­ми та спа­сать свою ду­шу, ще й од­мо­лю­вать про­ви­ну сво­го ста­ро­го, кот­ру во­на більше ви­га­ду­ва­ла й збільшу­ва­ла че­рез свої ста­речі прим­хи та рев­ни­ве заздріння.

Мелася, вип­ро­ва­див­ши матір, го­ту­ва­лась стріча­ти гос­тей. Не­за­ба­ром прибігла Мар­ко­вицька вкупі з Ма­линкіним. При­ди­бав і ве­се­лий та жартівли­вий ге­не­рал Ло­зинський. Прий­шла й Лю­ба і при­ве­ла з со­бою якусь дав­ню свою при­ятельку. І ве­се­ла роз­мо­ва, сміх та жар­ти не пе­рес­та­ва­ли ні на ча­сок і тяг­ли­ся сли­ве до глу­пої ночі. Ма­линкін лю­бив це ве­се­ле Ме­ла­си­не то­ва­рист­во, в кот­ро­му він роз­ва­жав се­бе після кан­це­лярської ну­до­ти, а ще більше при­па­да­ли йо­му до впо­до­би Ме­ла­сині смачні та тривні ве­чері та добрі ви­на.

Од то­го ча­су Ме­ла­ся пе­рес­та­ла хо­дить по місті на гу­лян­ку з ге­не­ра­лом. Її вже ба­чи­ли скрізь на гу­лян­ках та по те­ат­рах з Ма­линкіним або з Мар­ко­вицькою. Мар­ко­вицька за­во­ди­ла ро­ма­ни та за­ли­цян­ня без­пе­рес­тан­ку, не­на­че во­на зад­ля то­го й на­ро­ди­лась на світ бо­жий. За її над­то сміливі по­ходінки за­го­во­ри­ли по са­ло­нах. Не­за­ба­ром так са­мо за­го­во­ри­ли й за Ме­ла­сю. За неї й за Мар­ко­вицьку пішов по місті по­говір, пішла не­доб­ра сла­ва.

Настала вес­на. По­ча­лись гу­лян­ки в Царсько­му сад­ку, в Шаті. Ве­се­ла Ме­ла­си­на ком­панія час­то сиділа сли­ве до світу на ве­ранді за тим са­мим сто­лом в то­му ж та­ки ку­точ­ку, де ще так не­дав­неч­ко справ­ляв ве­селі бен­ке­ти та ви­пи­вач­ки Ми­шук з своєю Каміллою-Ди­вом. Ме­ла­ся з Мар­ко­вицькою та­ки зовсім не ша­ну­ва­лись: гу­ля­ли нап­ро­па­ли, ти­ня­лись по ка­фе-шан­та­нах та по та­ких за­кут­ках, ку­ди по­рядні панії й очей не по­ка­зу­ва­ли.

Перед Ме­ла­сею по­ча­ли за­чи­нять двері в до­мах знай­омих їй сім'їв, де бу­ли до­рослі доч­ки. По­говір дійшов і до спа­се­ниці Теклі Опа­насівни, якось промк­нув­ся в її келію й ду­же збен­те­жив ста­ру. Неп­ри­язні до Ме­ласі лю­де та навіть і при­язні зас­теріга­ли й Тек­лю Опа­насівну. Хтось навіть на­пи­сав за все батькові в Бур­ти.

Батько обу­рив­ся, за­раз на­пи­сав Ме­ласі лист, що він довідав­ся за усі її вчин­ки та гу­лян­ки, і звелів, щоб во­на за­раз ви­би­ра­лась з Києва та їха­ла до­до­му. Ра­зом з тим він дав зна­ти лис­том і жінці, що не нас­та­че гро­шей на їх обох, ко­ли во­ни в Києві не хо­тять жи­ти в су­купній квар­тирі, а жи­вуть нарізко; що во­ни обидві й зять не­на­че знавісніли й тільки б'ють бай­ди­ки, нічо­го не роб­лять та тільки гроші гай­ну­ють.

«Ми жи­ли усі в су­купнім домі, а те­пер жи­ве­мо нарізно в чо­тирьох місцях. Жи­ти нам так, як ми те­пе­реньки жи­ве­мо, роз­бив­шись на чо­ти­ри до­ми, це ж не­чу­ва­на дурість при на­ших не бог зна яких за­со­бах. Ми не мільйо­не­ри. Ви ж зни­щи­те й спус­то­ши­те до реш­ти й бур­тянську маєтність, як зни­щи­ли Дер­качівку. Я ваш прий­мак, але не най­мит; і я ж не бай­ди­ку­вав, як Ми­шук. Один я пад­кую ко­ло всього, пра­цюю до за­ги­ну, щоб нас­та­чить гро­шей і на про­жи­ток, і на ваші вит­ре­беньки. Ко­ли за­раз не вер­не­тесь до­до­му, то й я візьму та й сам згор­ну ру­ки, пе­рес­та­ну пра­цю­вать і не бу­ду більше сла­ти вам гро­шей на ва­ше про­жит­тя, бо не­за­ба­ром вже й гро­шей на вас усіх не ста­не. Не гай­тесь і не дляй­тесь, і за­раз їдьте до­до­му! Ви обидві вже над­то за­го­нисті в своїх панських за­ба­гах і не­за­ба­ром за­же­не­те Бур­ти в дов­ги, як заг­на­ли Дер­качівку, і за­па­гу­би­те й ме­не й се­бе, а Ме­ла­ся за­на­пас­тить і своїх дітей», - так скінчив свій лист ста­рий прий­мак Теклі Опа­насівни.

Мелася, не довівши сво­го за­ли­цян­ня з Ма­линкіним до кінця, му­си­ла вез­ти свій ро­ман на се­ло не­закінче­ним і пе­ре­тя­тим в най­цікавішо­му місці. Ма­ти заб­ра­ла Ме­ла­сю й дітей, і во­ни вкупі за­раз вер­ну­лись в Бур­ти, бо в їх вже не бу­ло гро­шей на оп­лать за квар­ти­ри.

На Таїсу Андріївну й Лю­бу не­за­ба­ром спа­ло ве­ли­ке ли­хо. Елпіди­фор Ва­на­то­вич, дос­тав­ши ви­со­кий чин, че­рез свій бю­рок­ра­тич­ний світог­ляд уявив собі, що він те­пер має та­ку си­лу й пра­во, яке має ту­рецький сул­тан в своїй дер­жаві, кот­рий пра­вує усім й усіма по своїй без­межній волі. З то­го ча­су він по­чав пра­ву­вать тюр­мою по-сул­танській: об­хо­див­ся не тільки з тю­ряж­ни­ка­ми й слу­га­ми, але й з уря­дов­ця­ми в кан­це­лярії як з най­ми­та­ми, гри­мав на їх, час­то кри­чав, ве­ре­щав, ла­яв їх на всі зас­та­ви, як ча­сом еко­но­ми в дідичів кля­нуть та ла­ють сільських робітників. Сто­рожів та ареш­тантів Елпіди­фор Ва­на­то­вич лу­пив по морді або ку­ди влу­чав за най­мен­шу про­ви­ну, а ча­сом і без про­ви­ни, щоб наг­нать стра­ху. З повіто­ви­ми наг­ля­да­ча­ми та уп­ра­ви­те­ля­ми тюрм при одвіди­нах роз­мов­ляв якось ніби че­рез пле­че, од­вер­нув­ши ли­це набік, аж до­ки во­ни до­га­ду­ва­лись та да­ва­ли йо­му ха­ба­ра. Взяв­ши ха­бар, він за­раз по­вер­тав ли­це й очі на їх при­род­не місце, ди­вив­ся пря­мо в вічі уря­дов­цям і роз­мов­ляв лас­кавіше й при­хильніше. Не­за­ба­ром Ва­на­то­вич так ос­то­чортів та ос­то­гид усім, що один дрібний пи­сар з йо­го ж та­ки кан­це­лярії по­таєнці на­пи­сав в Пе­тер­бург ви­каз, що Ва­на­то­вич має ох­ват на ру­ку, що він злодійку­ва­тий, за­би­рає в свою ки­ше­ню що­ро­ку ос­та­чу не­вит­ра­че­них за рік скар­бо­вих гро­шей; шо він за­пи­сує в кни­гах праз­ни­ко­во­го вар­то­вим та слу­гам по трид­цять три кар­бо­ванці, а як во­ни по­роз­пи­су­ються в книзі, то ви­дає їм тільки по три кар­бо­ванці, а реш­ту кла­де в свою ки­ше­ню. Той уря­до­вець ви­ка­зав за все, за всі вчин­ки: як Ва­на­то­вич по­во­див­ся з повіто­ви­ми наг­ля­да­ча­ми тюрм, як мор­ду­вав служ­ників, як брав з кож­но­го ха­барі, пе­ре­по­ло­ви­нив