Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

- І се та­кож не та­ка страш­на річ, як на око ви­даєся. Ми хо­че­мо за­ло­жи­ти со­бі ка­су, з кот­рої би був для нас по­ря­ту­нок у вся­кій пот­ре­бі. От­же, ми жа­даємо, що­би те­пер, за­ки маємо ста­ти на ро­бо­ту, кож­дий влас­ти­вець від кож­дої ко­ша­ри впла­тив до тої ка­си де­сять ринських, а від­так щоб обов’язав­ся так са­мо від кож­дої ко­ша­ри да­ва­ти тиж­не­во по ринсько­му. Та й на тім ко­нець.

Герман сто­яв, вит­рі­щив­ши очі, і не ба­чив ні­чо­го. Се пос­ліднє жа­дан­ня заїха­ло йо­му мов довб­нею в тім’я. До­сі, чу­ючи скром­ні і дріб­ні жа­дан­ня ро­біт­ницькі, він в ду­ші по­чи­нав уже смі­яти­ся з ро­біт­ни­ків, що зад­ля та­кої мар­ни­ці за­чи­на­ли аж ці­лу бун­та­цію. Але те­пер по­ча­ло йо­му про­яс­ню­ва­ти­ся. Він від­ра­зу по­ба­чив, до чо­го во­но йде з тим жа­дан­ням.

- Але що ж вам се за по­ру­ка? - до­пи­ту­вав він, чи­ня­чи­ся, що не ро­зу­міє ці­лої ва­ги ро­біт­ницько­го жа­дан­ня.

- Се вже на­ша річ,- від­по­вів Ста­сю­ра.- Впро­чім, як са­мі ба­чи­те, по­ру­ка не­ве­ли­ка, але що ж ді­яти, та­ка вже на­ша бід­на до­ля, що й по­ру­ки ліп­шої ма­ти не мо­же­мо.

«Ще й кпить, бес­тія!» - ду­мав со­бі Гер­ман, і сам не знав, що ді­яти з тим жа­дан­ням: чи тор­гу­ва­ти­ся, чи прос­то від­тя­ти. Але од­но і дру­ге ви­да­ва­лось йо­му од­на­ко не­без­печ­ним. Швид­ко він на­ду­мав­ся.

- Ні, не мож­на сього,- ска­зав він рі­шу­че,- та­ко­го жа­дан­ня й не став­ляй­те, бо не діс­та­не­те! Ви­га­дуй­те яку ін­шу для се­бе по­ру­ку!

- Яку ж ви­га­ду­ва­ти? До­сить нам сеї од­ної. Ко­ли ви га­даєте, що сього не мож­на, то при­га­дай­те ви що ін­шо­го, але та­ко­го, що­би нам нап­рав­ду ру­чи­ло.

- Я би га­дав, що вам по­вин­но вис­та­чи­ти на­ше чес­не сло­во.

- Еге-ге, чес­не сло­во! Знаємо ми та­кі чес­ні сло­ва! Ні, вже чес­не сло­во ін­шим ра­зом, а те­пер зро­біть так, як ми жа­да­ємо. Чес­не сло­во хі­ба вдо­дат­ку, так бу­де на­йліп­ше.

- Але, лю­ди доб­рі,- по­чав уго­во­рю­ва­ти Гер­ман,- що ви со­бі га­даєте з та­ки­ми жа­дан­ня­ми? Ви ду­маєте, що ви ту якісь ца­рі чи са­мов­лад­ни­ки! Не вис­тав­ляй­те­ся на сміх! Жа­даєте мно­го, а не діс­та­не­те ні­чо­го,- то весь Бо­рис­лав вас ви­с­міє!

- Весь Бо­рис­лав нас вис­міє? А хто ж то та­кий той Бо­рис­лав? Бо­рис­лав, па­ноч­ку, то ми! І на нас те­пер прий­шла по­ра пос­мі­яти­ся над ва­ми! Чи ми діс­та­не­мо що, чи не діс­та­не­мо, се вже по­то­му по­ка­же­ся, але на те­пер від своїх жа­дань не відс­ту­пи­мо, будь-що-будь!

- Як ва­ша во­ля,- ска­зав Гер­ман,- я ска­жу влас­тив­цям о ва­ших жа­дан­нях і при­не­су вам від­по­відь! Бу­вай­те здо­ро­вії

І він кив­нув їм гор­до го­ло­вою і вий­шов.

- А що, са­мі ви­ди­те,- ска­зав по йо­го ви­хо­ді Бе­недьо,- що доб­ре ми втра­фи­ли, жа­да­ючи від жи­дів вкла­док до на­шої ка­си. Все во­ни да­дуть нам те­пер, як при­тиск на них,- але се їм най­тяж­ше прий­де­ся. А се по­вин­но нас нав­чи­ти, що імен­но на тім ми по­вин­ні най­тверд­ше сто­яти. Будь-що-будь, дов­го во­ни не мо­жуть опи­ра­ти­ся, тре­ба нам тілько твер­до пос­то­яти за своїм! Во­ни доб­ре зна­ють, що як нам те­пер да­дуть з кож­ної ко­ша­ри по де­сят­ці, то ми за­раз на дру­гий тиж­день змо­же­мо їм знов та­ку са­му бун­та­цію під но­сом зро­би­ти!

Між тим Гер­ман в тяж­кій за­ду­мі йшов бо­рис­лавською ули­цею. «Чи чорт який на­ро­зу­мив тих лю­дей, чи що та­ко­го ста­ло­ся? Ад­же ж як їм від­ра­зу зго­ри тілько гро­шей ски­ну­ти, то се ви­не­се кілька ти­сяч, і во­ни на то­ту су­му в кож­дій хви­лі змо­жуть нам зро­би­ти ще ліп­шу ко­ло­мий­ку. А так їх за­ду­ри­ти, що­би відс­ту­пи­ли від то­го жа­дан­ня, то та­кож не вдасться. Чорт би поб­рав та­ку шту­ку!»

Прийшовши до­до­му, дов­го ще ду­мав Гер­ман над тим ді­лом і ні­як не міг до­ду­ма­ти­ся до доб­ро­го кін­ця. Вже й по­лудне ми­ну­ло, на­дій­шла тре­тя го­ди­на. Юр­бою ва­лять жи­ди до Гер­ма­но­во­го до­му, щоб по­чу­ти від нього жа­дан­ня ро­біт­ни­ків. Але, по­чув­ши їх, і сві­ту не ра­ді ста­ли.

- Ні, не мож­на, не мож­на! - крик­ну­ли всі в один го­лос.- Се нас зруй­нує, се нас з тор­ба­ми ме­жи ха­ти пус­тить!

- Га, то ос­таєсь нам од­но: че­ка­ти, по­ки їх за­со­би не ви­че­р­па­ються.

- І сього не мож­на!

- Та бо ви як ді­ти,- скрик­нув гнів­но Гер­мар.- Ні до­ма ме­не не ли­шай, ні в по­ле не бе­ри! То що ж ро­би­ти? Мір­куй­те са­мі, чи є який ліп­ший ви­хід.

Жиди при­тих­ли.

- Може би, мож­на де­що ви­тор­гу­ва­ти?

- Ні, не мож­на. Вже я трі­бу­вав,- і не за­ходь з то­го бо­ку.

- Га, то най їх усі чор­ти по­бе­руть, ко­ли та­к! - скрик­ну­ли жи­ди.

- І я так ка­жу,- до­дав Гер­ман,- але з то­го для нас по­міч не­ве­ли­ка.

В тій хви­лі Ле­он, що мов­чав під час ці­лої тої пе­ре­пал­ки, при­су­нув­ся до Гер­ма­на і шеп­нув йо­му щось до уха. Гер­ман стре­пе­нув­ся і на­пів­ра­діс­но, а на­пів­нас­міш­ли­во по­зир­нув на нього.

- Тілько ви знов ме­ні не заїжджай­те з моїм вчо­раш­нім лі­бе­ра­ліз­мом,- про­шеп­тав він, ус­мі­ха­ючись.- Що ді­яти? Not bricht Eisen, 13 а лі­бе­ра­лізм не за­лі­зо!

«Такі-то ви всі лі­бе­ра­ли, по­ки та­ним кош­том!» - по­ду­мав со­бі Гер­ман, але на­го­лос ска­зав:

- Що ж, ва­ша ра­да не зла! Нам те­пер о од­но хо­дить: зла­ма­ти на­ра­зі їх упір, а се пев­но, що їх тро­ха охо­ло­дить. Ко­би тілько уда­ло­ся.

- Як не вдасться? Му­сить уда­ти­ся. Тре­ба тілько взя­ти­ся по­ряд­но.

- Та що та­ке, що та­ке? - до­пи­ту­ва­ли жи­ди.

Ле­он кільком по­чав шеп­та­ти до уха свій про­ект, кот­рий ми­гом на­по­шеп­ки роз­ніс­ся по світ­ли­ці. Ніх­то не ва­жив­ся вис­ка­за­ти йо­го го­лос­но, хоч усі зна­ли, що во­ни тут «са­мі свої».

- Гурра, се раз про­ект! - скрик­ну­ли ра­діс­но жи­ди.- Те­пер ми їм по­ка­же­мо, хто з ко­го нас­мієся, ха, ха, ха! Про­ве­де­мо! Як кіт­ку за стеб­лом, про­ве­де­мо!..

- Так, зна­читься, прис­таєте? - спи­тав Гер­ман, ко­ли уляг­ся ве­се­лий го­мін.

- Пристаємо, прис­таємо,- ро­зу­міє­ся, з тою ключ­кою.

- Коли так, то зби­рай­мо­ся ж всі ра­зом і хо­ді­мо до них. Усі жа­да­ні гро­ші тре­ба їм зло­жи­ти за­раз, зго­ри, і завт­ра не­хай на ро­бо­ту ста­ють!

З го­мо­ном ви­ру­ши­ли жи­ди з Гер­ма­но­вої світ­ли­ці. Гер­ман ос­тав­ся на хви­лю по­за­ду, прик­ли­кав Морт­ка і дов­ге­нь­ко щось з ним ба­ла­кав. Ли­це Морт­ко­ве, ря­бе і по­га­не, про­яс­ни­ло­ся при