Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

ще од­на річ, кот­ра, мо­же, зро­бить їх по­дат­ні­ши­ми до зго­ди. Як ба­чи­мо, на все во­ни при­го­то­ви­ли­ся, стра­ви на­ку­пи­ли, вар­ти по­розс­тав­ля­ли,- але о ха­ти, пев­но, не пос­та­ра­ли­ся. Ад­же всі во­ни меш­ка­ють в ва­ших ха­тах! А що, як­би ви за­раз, ни­ні ще всім ви­по­ві­ли по­меш­кан­ня. По­ра вже до­сить хо­лод­на, як на то сеї но­чі ві­тер схо­пив­ся сто­ко­вий, сту­де­ний і дує,- бу­дуть му­си­ти зяб­ну­ти під го­лим не­бом, то за­раз по­чу­ють, що не­доб­ре то, з на­ми вій­ну про­ва­ди­ти.

- Воно-то прав­да,- ска­за­ли нес­мі­ли­во де­які жи­ди,- але хто знає, чи во­ни схо­тять ус­ту­пи­ти­ся? Чи то їх ще дуж­че не розд­раз­нить?

- Га, по­ба­чи­мо,- ска­зав Гер­ман,- а стрі­бу­ва­ти, я ду­маю, мож­на! Ад­же що ту ве­ли­ко­го? Кож­дий має пра­во ви­по­віс­ти ко­мір­ни­ко­ві ха­ту, ко­ли йо­му спо­до­бається.

- Ну, стрі­буємо,- від­ка­за­ли жи­ди.

- А ко­ли так, то пі­де­мо! Пі­ду там до них, по­чую, чо­го во­ни хо­чуть. А по­по­луд­ні, так ко­ло третьої, про­шу вас всіх знов до се­бе,- по­чуєте, на чім стоїмо, і бу­де­мо мог­ли ура­ди­ти на­пев­но, що нам ді­яти!

З тим жи­ди ро­зій­шли­ся.

 

 

 

Узявши ка­пе­люх на го­ло­ву і ле­геньку па­лич­ку в ру­ки, пі­шов Гер­ман до­лі Бо­рис­ла­вом аж ід то­ло­ці, де бу­ло ро­біт­ницьке збо­ри­ще. Він ішов, не­мов ні­чо­го не ба­ча­чи і ні о що не дба­ючи, аж по­ки не дій­шов до ро­біт­ницької вар­ти, що сто­яла на гос­тин­ці.

- Гов,- скрик­ну­ли на нього вар­то­ві,- ку­ди йде­те?

- Я? До вас іду! - від­ка­зав Гер­ман.

- До ко­го, до нас?

- Хотів би-м по­го­во­ри­ти з ва­ми по-доб­ру.

- О чім?

- О тім, що час би вам на ро­бо­ту ста­ва­ти, ча­су шко­да, а ту сто­ячи та вар­ту­ючи, ні­чо­го доб­ро­го не вис­тоїте.

- Ми то са­мі знаємо, що не вис­тоїмо,- від­по­ві­ли де­які із вар­то­вих,- але що ро­би­ти, ко­ли, з ва­ми інак­ше го­ді до ла­ду дій­ти.

- Ну, ну, хто ще знає, чи го­ді. Ви нас не знаєте. Ви га­даєте, як жид, то вже не чо­ло­вік. А ми та­кож лю­ди і знаємо, що ко­му на­ле­житься. Ну, що з ва­ми дов­го го­во­ри­ти, ска­жу вам поп­рос­ту,- ад­же ви знаєте, що я за один?

- Як же не зна­ти, знаємо!

- Ну, то ска­жу вам поп­рос­ту, що ту­теш­ні жи­ди, ви­дя­чи, що си­лою з ва­ми не по­ра­ди­ти, піс­ла­ли ме­не до вас, що­би зро­би­ти зго­ду, ка­за­ли пи­та­ти­ся по­пе­ре­ду усього: чо­го хо­че­те? чо­го жа­даєте?

- Ну, так, то що ін­шо­го, так, то ро­зу­міємо! - ра­ду­ва­ли­ся ро­біт­ни­ки.- От ідіть ли­шень до он тої ха­ти, там за­раз зій­де­ся на­ша ра­да, то бу­де­те мог­ли по­го­во­ри­ти.

Один із вар­то­вих як стій поп­ро­ва­див Гер­ма­на до Ма­ті­є­вої ха­ти, а дру­гий по­біг скли­ка­ти поб­ра­ти­мів і про­чих ро­біт­ни­ків, щоб іш­ли ро­би­ти зго­ду. Не­дов­го прий­шлось і жда­ти Гер­ма­но­ві. Поб­ра­ти­ми пос­хо­ди­ли­ся, а за ни­ми й ці­ла юр­ба свят­ку­ючих ро­біт­ни­ків, кот­рі не тільки на­пов­ни­ли тіс­ну Ма­тієву ха­ти­ну, але гус­то обс­ту­пи­ли її дов­ко­ла, ці­ка­ві, яка то бу­де зго­да.

В ха­ті по­сад­же­но Гер­ма­на на ос­ло­ні, а поб­ра­ти­ми і ще де­які стар­ші ро­біт­ни­ки по­за­сі­да­ли ко­ло сто­лу, на тап­ча­ні і на при­піч­ку. Ста­сю­ра, най­стар­ший ві­ком, за­сів у стар­шім кін­ці сто­ла, а Сень Ба­са­раб, як зви­чай­но, си­дів на по­ро­зі пі­до двер­ми.

- Скажіть же, па­не Гольдкре­мер, усій гро­ма­ді, за чим ви прий­шли,- ска­зав по­важ­но Ста­сю­ра.

- Ну, чо­го я прий­шов? - пов­то­рив Гер­ман, встав з ос­ло­на і гля­нув по ро­біт­ни­ках.- Ме­не присла­ли жи­ди: що́ ви га­да­є­те? Чо­му не хо­че­те ані са­мі ро­би­ти, ані дру­гим не даєте?

- Не мож­на при та­кій пла­ті, па­не Гольдкре­мер,- від­ка­зав Ста­сю­ра.- За­ма­ло нам пла­ти­те. Лю­ди з го­ло­ду мруть.

- Платимо, що мо­же­мо! - від­по­вів Гер­ман.- Як маємо вам більше пла­ти­ти, ко­ли не мож більше? Кепські «ге­шеф­ти» - від­ки взя­ти гро­шей? Ми са­мі швид­ко скап­ца­ніємо, з тор­ба­ми пі­де­мо.

- Ну, вже то­го ви нам не го­во­ріть! А впро­чім, па­не Го­ль­д­кре­мер, ска­жіть са­мі по щи­рос­ті, що нас то мо­же об­хо­ди­ти, що у вас кепські ге­шеф­ти, як ка­же­те? Чи для то­го, що ви за сот­нар вос­ку бе­ре­те не п’ятде­сят, а тілько со­рок і дев’ять ринських, то я маю мер­ти з го­ло­ду? Як вам кін­ці до­ку­пи не схо­дяться при тім ге­шеф­ті, то ви со­бі йо­го по­киньте,- мо­же, на ва­ше міс­це прий­де дру­гий та­кий, кот­ро­му кін­ці зій­дуться до­ку­пи. А ні, то се бу­де зна­ти, що ці­лий той ге­шефт у нас зов­сім не вип­ла­чу­єся і йо­го тре­ба по­ки­ну­ти, а взя­ти­ся до ін­шо­го. Але се вже ва­ша річ! Ро­біт­ни­ка се ні­чо не об­хо­дить. Ви йо­му ка­жіть і лід ора­ти - во­ля ва­ша, а тілько пла­тіть йо­му так, щоб він міг жи­ти по-людськи!

- Добре ви то ка­же­те і муд­ро ви то ка­же­те,- від­по­вів Гер­ман,- ну, і най бу­де по-ва­шо­му. Не бу­дем о тім го­во­ри­ти. Жи­ди й са­мі ви­дять, що так да­лі бу­ти не мо­же, що тре­ба кож­до­му якось жи­ти,- жи­ди та­кож лю­ди! Ска­жіть, чо­го ви со­бі жа­даєте, що­би-сте ста­ли знов на ро­бо­ту.

- Ми та­кож лю­ди, па­не Гольдкре­мер,- від­ка­зав Ста­сю­ра,- а не ні­які роз­бій­ни­ки, як вам, мо­же, здаєся. Ми не для то­го ро­би­мо бун­та­цію, що­би вас об­дер­ти або що, але для то­го, що нам так уже прик­ро прий­шло­ся, що го­ді бу­ло ви­дер­жа­ти да­лі. То­му-то й жа­дан­ня на­ші не­ве­ли­кі. От­же, вва­жай­те, па­не Гольдкре­мер, чо­го ми хо­че­мо. По-пер­ше, що­би ро­біт­ни­кам пла­та бу­ла вис­ша, а то: тим, що в яму лі­зуть,- по два­над­цять шіс­ток, тим, що на­вер­ха,- по ринсько­му, а ді­тям - по ві­сім шіс­ток.

- Ну,- ска­зав Гер­ман,- на се мож­на би зго­ди­ти­ся. Що да­лі?

- По-друге, що­би ка­сієрно­го від ро­біт­ни­ків ніх­то ні­яко­го не брав.

- І се неве­ли­ка річ, ка­сієрам за­ка­жеться, та й не бу­дуть бра­ти.

- По-третє, що­би в ра­зі, як яко­му ро­біт­ни­ко­ві при ро­бо­ті лу­читься не­щас­тя: смерть, ка­ліцт­во чи що, то що­би влас­ти­вець обов’яза­ний був пла­ти­ти за шпи­таль і лі­ки, а та­кож ра­ту­ва­ти оси­ро­ті­лу ро­ди­ну не­щас­ли­во­го хоч че­рез пів­ро­ку.

- Гм, і се ще, мо­же би, да­ло­ся де­як зро­би­ти. Ну, і ко­нець?

- Та ні­би ко­нець, а ні­би не ко­нець,- ска­зав Ста­сю­ра,- вла­с­ти­во, ще са­ме най­го­лов­ні­ше ли­ши­ло­ся: що­би ми ма­ли від вас по­ру­ку, що як раз зро­би­мо зго­ду, то ви на дру­гий день не зло­ми­те її.

- Поруку? - пов­то­рив зди­во­ва­ний Гер­ман.-