Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

- Добре, па­не, зроб­лю се для вас, але про­шу вас о по­міч в там­тій спра­ві. Якісь по­га­ні віс­ті до­хо­дять ме­не…

- Не бій­ся, я за все стою; що в моїй си­лі, то зроб­лю для те­бе.

І за сим оба вий­шли до жи­дівської гро­ма­ди, що го­мо­ня­чи сто­яла на ули­ці. Але го­мін той не був уже та­кий без­печ­но ве­се­лий, як пе­ред хви­лею. Хо­лод­ний ві­тер ули­ці охо­ло­див тро­хи й ра­дість жи­дів.

- А хто знає, чи се вдасться? Ри­зи­ко, ри­зи­ко! - нес­лось в гро­ма­ді, мов ше­лест зів’яло­го лис­тя.

- Га, що ж ді­яти,- ска­зав Гер­ман,- ри­зи­ко во­но є, але у на­шо­го бра­та кож­дий крок - ризи­ко, то вже ри­зи­куй­мо й на тім кро­ці. Удасться, то доб­ре, а не вдасться, то ще та­ки сві­ту не ко­нець, і во­ни нам з рук не вир­вуться.

Громада йшла ули­цею звільна, мов в про­це­сії. Гер­ман пі­шов пе­ре­дом до Ма­тієвої ха­ти, щоб пер­ший при­ніс ро­біт­ни­кам ве­се­лу для них но­ви­ну. Слух о жи­дівській про­це­сії рух­нув уже по Бо­рис­ла­ві,- юр­ба ро­біт­ни­ків ва­ли­ла по­за­ду жи­дів, а дру­га юр­ба жда­ла вже про­ти Ма­тієвої ха­ти. Але ні­х­то не знав ще, що се все зна­читься.

- Ну, що? - спи­тав Гер­ман, ко­ли ро­біт­ни­ки в ха­ти­ні за­сі­ли по-давньому.- На­га­да­ли-сь ви?

- А що ми ма­ли на­га­ду­ва­ти­ся? - від­по­вів Ста­сю­ра,- На­ша гад­ка од­на. От чей вам бог піс­лав ін­ший ро­зум на ду­шу.

- То зле, що ви та­кі упер­ті,- ска­зав Гер­ман.- Але що вже ді­яти? Та­ке-то на­ше, бід­них жи­дів. Ко­ли хто з на­ми по пра­в­ді не мо­же по­ра­ди­ти, то він бе­реться на нас си­лою, бо знає, що ми про­ти си­ли не ус­тоїмо. Та­ке й на­ше з ва­ми. За­тя­лись ви на своїм сло­ві,- і нам при­хо­диться ус­ту­пи­ти. Не прий­шла го­ра до про­ро­ка, прий­шов про­рок до го­ри.

- Що, ви прис­таєте? - спи­тав Ста­сю­ра.

- Авжеж, що маємо ро­би­ти, прис­таємо! І то маєте ме­ні за­в­дя­чи­ти,- чуєте, лю­ди! Бу­ли між на­ми та­кі, що ра­ди­ли спро­вад­жу­ва­ти на вас шан­да­рів, вій­сько, але я ска­зав: «Дай­те со­бі з тим спо­кій!» І на­ос­тат­ку по­ба­чи­ли, що я маю «рехт», і прис­та­ли на ва­ші жа­дан­ня.

- На всі?

- Авжеж, що на всі. Ко­ня без хвос­та не ку­пу­ють. Ось во­ни йдуть сю­да всі, що­би вам до рук, туй, на тім міс­ці, зло­жи­ти гро­ші до ва­шої ка­си. Тілько те­пер на­ше пи­тан­ня: ко­ли ми маємо до тої ка­си пла­ти­ти, то що­би ми ма­ли й до­зір над нею.

- А се­го вам на­що?

- Як то на­що? Ад­же ж ми пла­ти­мо. Ану, як хто розк­ра­де гро­ші?

- Ну, над тим би ще му­си­ла бу­ти ра­да, се ще по­ба­чи­мо.

- Нехай і так,- ска­зав доб­ро­душ­но Гер­ман,- му­си­мо на вас спус­ти­ти­ся, бо… ну, бо му­си­мо! Але те­пер при­най­мні од­но му­си­мо зна­ти: кілько гро­шей ни­ні впли­не до ка­си і де то­та ка­са бу­де на­хо­ди­ти­ся.

Стасюра не міг на те сам ні­чо­го від­по­віс­ти. Він ви­ліз із-за сто­ла і по­чав шеп­та­ти­ся з Се­нем Ба­са­ра­бом, з Ма­тієм і Бе­недьом. Всі во­ни не зна­ли, що й ду­ма­ти, о тій наг­лій по­дат­ли­вос­ті жи­дів, а Сень Ба­са­раб від­ра­зу ска­зав, що боїться, чи за тим не криється який підс­туп. Але Бе­недьо, щи­рий і доб­ро­душ­ний, ви­бив їм з го­ло­ви пі­доз­рін­ня. Впро­чім, і са­ма річ не виг­ля­да­ла на підс­туп. Ко­ли б жи­ди хо­ті­ли збу­ва­ти їх обі­цян­ка­ми, то що ін­шо­го,- але во­ни пре­цінь хо­тять да­ва­ти гро­ші, а гро­ші - то пре­цінь не є ні­чо­го фальши­во­го: возьми до рук, замк­ни до скри­ні, і без­печ­но. Поб­ра­ти­ми по­да­ли­ся на ті до­ка­зи і рі­ши­ли так, що спра­вед­ли­вість ви­ма­гає, щоб і жи­ди зна­ли, кілько від них гро­шей до ка­си впли­ло і де то­та ка­са на­хо­диться.

- Нехай бу­де по-ва­шо­му,- ска­зав Ста­сю­ра.- Ви­бе­ріть двох з-по­між се­бе, кот­рі би бу­ли при склад­ці: при їх очах гро­ші зло­жаться до скри­ні враз із спи­сом, хто що дав, при їх очах скри­ня й замк­неся, і так бу­де й да­лі, кож­до­го ти­ж­ня, до­ки по­то­му ліп­ше не ура­ди­мось, як нам бу­ти з за­ря­дом ка­си.

Нетаєний про­мінь ра­дос­ті пе­ре­ле­тів по Гер­ма­но­вім ли­ці на ті сло­ва. Ось уже зма­га­ючий­ся го­мін ко­ло ха­ти­ни дав зна­ти про при­хід жи­дів. Ось уже во­ни по­ча­ли вхо­ди­ти до ха­ти, до­ти­ка­ючи ру­кою ка­пе­лю­ха, ві­та­ючи ро­біт­ни­ків ури­ва­ни­ми «дай бо’». Гер­ман кілько­ма сло­ва­ми по-жи­дівськи роз­ка­зав їм, яка ста­ла умо­ва, і во­ни швид­ко по­ро­зу­мі­ли­ся, щоб при склад­ці бу­ли Гер­ман і Ле­он. По­ча­ла­ся склад­ка. Прий­де­во­ля за­пи­су­вав, хто що дає. На­сам­пе­ред прис­ту­пи­ли дріб­ні влас­тив­ці: ті пла­ти­ли з квас­ним ви­ра­зом, з охан­ням, де­які тор­гу­ва­ли­ся, дру­гі поп­рос­ту не­до­да­ва­ли по ри­нсько­му та по два. Більші влас­тив­ці пла­ти­ли з жар­та­ми, з при­ти­ка­ми, де­які да­ва­ли по оди­над­цять і по два­над­цять ринських, вкін­ці Ле­он дав двад­цять, а Гер­ман - аж п’ятде­сят. Ро­біт­ни­ки тільки по­зи­ра­ли по со­бі, за ха­тою раз по раз роз­да­ва­ли­ся ра­діс­ні кри­ки,- се ро­біт­ни­ки ві­та­ли свою пер­шу по­бі­ду в тяж­кій вій­ні за поп­ра­ву своєї до­лі. Пер­шу - і пос­лід­ню на­ра­зі!

Складка скін­чи­ла­ся. Пе­ре­чис­ле­но гро­ші - їх по­ка­за­ло­ся звиш три ти­ся­чі. Сень Ба­са­раб із по­ро­га прок­ри­чав то­ту су­му ці­лій ро­біт­ницькій гро­ма­ді. Ра­дість бу­ла без кін­ця. Гер­ма­на і Ле­она тро­хи на ру­ках не нес­ли,- во­ни тільки всмі­ха­ли­ся, по­чер­во­ні­лі і спо­че­ні від за­ду­хи, що сто­яла в тіс­ній, людьми на­би­тій ха­ти­ні. Гро­ші вло­же­но до око­ва­ної скри­ньки, кот­ра ма­ла сто­яти в Ма­тієвій ха­ті. Се­ред за­гальної шу­м­ної ра­дос­ті жи­ди від­да­ли­ли­ся.

- Гурра! На­ша взя­ла! Гур­ра! - кри­ча­ли дов­го ще ро­біт­ни­ки, хо­дя­чи тов­па­ми по Бо­рис­ла­ві. Ве­се­лі піс­ні роз­да­ли­ся від од­но­го кін­ця до дру­го­го.

- А завт­ра до ро­бо­ти,- го­во­ри­ли де­які, зіт­ха­ючи.

- Ну, і що ж! Не вік же нам свят­ку­ва­ти. Прос­вят­ку­ва­ли три дні, як ве­ли­код­ні свя­та, хі­ба не до­сить? Се був наш прав­ди­вий ве­лик­день!

- А ви,- го­во­ри­ли де­які на ра­до­щах Ма­тієві і Се­не­ві,- па­н­т­руй­те нам на­шої ка­си, як ока в го­ло­ві. Три ти­ся­чі сріб­ла,- таж то су­ма!

- Ану, па­но­ве ріп­ни­ки, наф­та­рі, ма­зя­рі, чия лас­ка за­раз до ро­бо­ти? - го­ло­си­ли по ули­цях над­зор­ці.- До ве­чо­ра пів­шах­ти! Ану, ану!

Товпа ро­біт­ни­ків ва­ли­ла за ни­ми.

В Ле­оно­вій фаб­ри­ці від пер­шої хви­лі, як зго­да ста­ла, вже го­рі­ла ро­бо­та. Квап­но ді­ялось Ле­оно­ві. Він хо­тів завт­ра скі­н­чи­ти ці­лий ла­ду­нок це­ре­зи­ни, що­би до кін­ця тиж­ня упа­ку­ва­ти і вис­ла­ти до Ро­сії. Він аж го­рів з не­тер­пе­ли­вос­ті че­рез то­ті дні при­му­со­во­го свят­ку­ван­ня,