Марія Ряполова - Бурецвіт, Марія Ряполова

— Справді?

— Так. Урешті-решт, вам довірили оберігати квітку, доки я не прийду по неї.

Садівник поправив капелюха, і ми побачили його засмагле обличчя та сіро-блакитні очі з вельми сердитим виразом.

— І оцей вискочень — шукач?

— Так, я шукач.

Садівник підійшов до нас.

— Хлопці, скажіть їм, скільки таких розумників ви встигли повісити?

— 12 партій, — відповів Терн.

— 12 раз сюди заявлялися засранці, що називали себе шукачами і хотіли викрасти орхідею!

— Та ви, мабуть, думали, що рано чи пізно мають з’явитися справжні шукачі, — втрутилася я.

— Цей тип ніяк не тягне на справжнього, — похитав головою Садівник.

— Звідки ви знаєте? Перевірте мене! — сказав шукач.

Садівник розсміявся.

— Нащо? Вигляду твоєї нахабної пики цілком достатньо.

— Мені його пика теж не подобається. І все ж таки він — шукач, — сказав Мереж. — Це просто ще одне свідчення того, що світ — недосконалий.

— Пане Тіньслів, ви ж Садівник, а не фізіономіст, — сказала я.

Він поглянув на мене.

— Ви оберігали квітку не просто так. Ви оберігали її для нього.

Садівник підійшов до мене впритул і промовив:

— А ви, певно, провідник. Цікавий вигляд. Трусики з ведмедиками… ностальгійно.

«Які жахливі люди живуть у цій місцині», — подумала я.

— Ви, певно, ніхто інша, як Лірина Сонніч… — провадив він, — відомий персонаж. Така собі розумна дівчинка, яка змінила прізвище і, замість мандрувати світом, супроводжуючи шукачів, відкрила гарнесеньку крамничку на гроші покійного батька, про якого більше і не згадувала.

Я була вражена.

— І нащо ті мандри та неприємності, так? Набагато краще кактуси підливати, — вів він далі.

— То ви…

— Що?

— То ви знаєте, що ми справжні шукачі! — вигукнула я.

— Ви? Ні… які з вас шукачі…

— Ви ж знаєте, що я провідник.

— Ти намагаєшся ним бути… Втім, поглянь сама, кого ти мені привела, — він хитнув головою в бік Бурецвіта. — Ти хочеш, аби я віддав квіточку, про яку дбав ледь не чверть століття, щось безцінне, несамовито гарне, цьому жалюгідному типові? Орхідею долі — йому?!

Садівник присунув до мене свою пику, очі його палали обуренням та образою.

— Але ж ви його ще зовсім не знаєте, — зацвірінькала Перла. — От коли я його вперше побачила, він мені теж геть не сподобався. Але потім я зрозуміла, що не все так погано.

— А хто це в нас тут такий симпатичний?

Садівник нарешті відсунувся від мене.

— Це я, — сказала моя подруга. — Мене звати Перла.

— Дуже приємно, а я Лісник. Тільки не кажіть, що ви з цим вискочнем.

— Що? Ні-ні, я просто супроводжую їх. Сама не знала, у що мене втягнуть.

— Бідненька!

— Так, я стільки пережила за цей день… — заскиглила Перла.

— Оу… як шкода, — він похитав головою.

— Ну, це нічого! Головне, аби все закінчилося… добре! — сказала вона бадьоріше.

— О, звичайно! Вас тут ніхто не зачепить! — запевнив Садівник.

— Ви такий люб’язний. І капелюшок цей вам дуже личить!

— Оу… та це просто старезний капелюх… у мене кращий є.

— О, справді?

— Так!

Він походжав довкола неї, ніби окреслював півколо, — знову і знову.

— Подруга моя бідна теж не заслуговує на таке лихе поводження…

— Гаразд… — сказав він.

— Ви ж не полишите нас у біді…

— Ні… Значить, так, — крикнув Садівник. — Дівок я забираю собі, а цих двох вішайте!

— Але ж це мої наречені! — запротестував ватажок.

— Все, Джерель, все, йди гуляй.

— Лиши хоч одну!

— Обійдешся.

Розчарований ватажок надувся, як миша на крупу, і роздратовано махнув рукою.

— Мені дуже шкода, Джерель, — сказала Перла.

Він кивнув із кислою міною і поплентався назад до лісу.

— Тобі справді шкода? — спитала я.

— Ні, але з чоловіками треба правильно розлучатися, — прошепотіла вона.

До Мережа, поки той слухав Садівника, підкралися ззаду кілька розбійників й вихопили ніж. Тепер мого учня в’язали мотузками, за Бурецвіта взялися теж.

— Квітка зів’яне тієї ж хвилини, як він помре, — сказала я. — Не робіть дурниць.

— То хай краще зів’яне, ніж дістається такому, — пробурчав Тіньслів.

— Ну все, тепер тобі каюк, негіднику, — вилаявся Терн.

Розбійники потягли хлопців геть від будинку Садівника.

— Стійте! — раптом гукнув він.

Розбійники розгублено озирнулися. Очі Садівника виблискували з-під капелюха.

— Відпустіть їх… — видихнув він.

— Що? — обурився Джерель.

— Відпустіть.

— Чорт забирай, — Терн похитав головою.

— Мені дуже шкода, Терне, — пролопотіла я.

Він поглянув на мене і голосно пирхнув.

Хлопці, яких звільнили засмучені розбійники, підійшли до нас.

— Як ви? — спитала я.

— О! — відгукнувся Мереж. — Це був жахливий день, коли