Степан Іванович Наливайко - Індоарійські таємниці України, Степан Іванович Наливайко

Центральним моментом у житті Крішни-Ґопали, тобто Крішни-Пастуха, є його ігри з пастушками-ґопі. Опис хороводів Крішни з пастушками — кульмінаційний і в «Прем-сагарі» Лаллу-джі Лала.

Що ж до Вріндавана, лісу, де Крішна й Баладева водили хороводи з пастушками-ґопі, то про його назву існує поетичний переказ. Його наводить в коментарях до «Прем-сагару» Олексій Баранников — академік-індолог, уродженець Золотоноші. Улюблена рослина Вішну — тулсі (базилік священний — Ocium sanctum), що має велике магіко-ритуальне значення у вішнуїзмі. Тулсі — символ Вішну й самостійний об’єкт поклоніння.

Жив колись могутній асур Джаландгара, що зазіхав на небесний престол Індри. А боги не могли завадити йому, бо його дружина Врінда була винятково чеснотлива. Боги звернулися до Вішну, щоб зарадив лихові й позбавив Врінду її чистоти. Вішну подумав і погодився, але попросив не припиняти битися з асуром.

Запекла битва тривала вже не один день, і Врінда в своєму палаці стривожено чекала, чим вона скінчиться. Побачивши, нарешті, чоловіка, що повертався додому цілий і неушкоджений, вона на радощах кинулася йому в обійми. Та коли виявила, хто це насправді, було надто пізно — вона втратила подружню чистоту й прирекла свого чоловіка на смерть. Вішну, що закохався у Врінду, попросив її стати йому дружиною. Та зрозпачена жінка прокляла його, і щоб очиститися від ганьби, спалила себе на багатті.

Вішну намазався золою з поховального багаття Врінди, сподіваючися бодай так притлумити безмежний жаль і сором за те, що накоїв. Сльози капали на попіл Врінди, і з нього виростало деревце тулсі. На нього й переніс Вішну всю любов і ніжність, які відчував до Врінди. А місце, де спалила се<208>бе Врінда, назвав Вріндаван — Ліс Врінди. Зійшовши на землю в подобі Крішни, Вішну водить у цьому лісі хороводи з пастушками-ґопі (Лаллу, 186). З гілочок деревця виточують намиста (тулсі-мала), які для вішнуїтів та крішнаїтів — священний атрибут.

Тулсі поклоняються переважно жінки. Є обряд тулсі-віваха — «одруження тулсі», здійснюваний жінками на 11-й — 12-й день світлої половини місяця картік (жовтень-листопад). Обряд символізує шлюб тулсі-Врінди й Вішну. Жінка, яка здійснює обряд, виступає матір’ю тулсі й сповняє всі ритуали, які виконує мати, видаючи дочку заміж.

І сьогодні серед вищих індуїстських каст побутує звичай починати весілля саме після «весілля тулсі» (Словарь, 423). Священна тулсі відбита в імені Тулсідас, що його мав видатний поет (бл. 1532–1623), автор знаменитої поеми «Рама-чаріта-манаса» («Священне озеро подвигів Рами»), за переклад якої наш земляк із Золотоноші, академік-індолог Олексій Баранников проголошений 1990 року індійським святим.

Деякі давньоіндійські джерела («Манусмріті», «Парашара-самхіта») мовлять, що ґопали-пастухи походять від батьків-кшатріїв і матерів-шудрянок (кшатрії — воїнський, другий за значенням стан давньоіндійського суспільства, а шудри — четвертий). Хоч у «Прем-сагарі» Крішна мовить, що пастухи-ґопали належать до вайш’їв, тобто землеробського, третього стану (Лаллу, 168).

У «Махабгараті» гопали-пастухи — численне військо Крішни, ототожнюване з ядавами. Його Крішна одіслав до кауравів, хоча сам став на бік пандавів. Ґопалів ще називаються нараяни, що сходить до іншого імені Крішни — Нараяна; таке ж ім’я має і Вішну. Воно тлумачиться «Який лежить на водах», оскільки словом нара означаються первісні води. Епітет відбиває образ Вішну під час його сну, який настає, коли світ гине і все покриває первісний океан. Через певний період, коли знову з’являється земля і життя на ній, Вішну бореться зі злом, посилаючи на землю свої втілення-аватари; ними, зокрема, є Рама й Крішна. Як Нараяна він лежить на величезному білому змії Шеші, уособленні безкінечності — втіленням його вважається Балавіра, старший брат Крішни. Вішнуїстська іконографія зображає, як із пупка сплячого Вішну виростає лотос, у якому сидить чотириликий Брахма — творець світу. А основний образ Вішну — вродливий чоловік з синюватою шкірою, чотирма руками, в яких тримає мушлю, лотос, булаву й чакру. Його обличчя завжди лагідне й милосердне, що підкрес<209>лює основну функцію його — бути богом добра й справедливості (Гусева, 106).

Ґопала, або ґопал може входити першим або другим компонентом не тільки в імена, але й у назви. Скажімо, Сакхіґопала — велике село в штаті Оріса, назву якому дала скульптура Крішни в місцевому храмі. Сакхігопала означає «Свідок Ґопали», тобто Крішни. А як постала назва, розповідає легенда.

Жили двоє брахманів — багатій-старий і хлопчак-злидар. Якось вони вирушили на прощу у Вріндаван, і там старого спостигла тяжка недуга. Проте хлопчик його виходив. Це розчулило старого багатія, і він пообіцяв одружити його зі своєю дочкою. Та коли хлопець підріс і захотів одружитися з нею, той відмовив. І юнак поскаржився раджі.

— А чи хтось чув, як він обіцяв віддати за тебе свою дочку? — поцікавився цар.

— Чув тільки Крішна, бо ми були в храмі.

— Тоді нічим зарадити не можу. Потрібен свідок.

— Гаразд, я знайду його, — пообіцяв юнак.

Юнак знову пішов у Вріндаван і в храмі став палко благати Крішну посвідчити за нього. Той зглянувся і явився йому уві сні.

— Вирушай додому, а я піду слідом, — мовив юнакові Крішна. — Тільки нізащо не озирайся. Дзвіночки на моїх ногах дзеленчатимуть, тож ти знатимеш, що я йду за тобою.

Так вони і йшли, та раптом, коли обоє перейшли пересохлу річку, дзеленчання урвалося. Юнак злякано озирнувся і побачив на піску тільки статуетку Крішни з сопілкою в руках. Юнак узяв ту статуетку й відніс цареві. Той відразу звелів багатієві сповнити обіцянку, а для статуї спорудив храм. Відтоді храм прославився, і до нього звідусіль потяглися прочани (КД, 189–190).

Епітет ґопала складають компоненти ґо й пала, від дієслівної основи pa — «захищати», «охороняти», «берегти» (СРС, 196, 392). Цей компонент наявний не тільки в імені Ґопала, але й Тавропола, Аполлон (інд. Ґопалан), Купала. І в імені Шішупала — його має цар країни Чеді, теж причетний до Крішни-Ґопали. Шішупала — двоюрідний брат Крішни. Обидва стали затятими