Віталій Масловський - З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни, Віталій Масловський

«ОУН виховувала (і, на жаль, виховала) новий тип українця… Галичина — з невгнутим характером, фанатично відданого націоналізмові і його вождям, готового пожертвувати собою й іншими. Це, на жаль, правда. На смерть в ім'я українського націоналізму… ішли сотні членів УПА. І в той час убивали тисячі, десятки тисяч… безвинних людей… мучили, знущалися», посилаючись на ідеологів націоналізму, беззастережно зазначає, що ОУН була фашистською організацією, а український націоналізм був різновидом фашизму.

Віктор Поліщук наводить уривок з листа одного з провідних діячів націоналістів Дмитра Палива (пізніше керівника партії Фронт національної єдності (ФНЄ), створеної за зразком штурмовиків у нацистській Німеччині) до резидента ОУН в Італії Євгена Онацького 16 квітня 1932 року: «У нас тепер «хвороба» на фашизм. Молодь у фашизмі шукає спасіння, зрештою, зовсім зрозуміло. Але при цьому забуває, про одне: передумовою фашизму є держава зі своїм апаратом. Фашистські форми в недержавній нації доводять до дивовижних речей. Чому він, а не я, має бути диктатором? І в конкуренційній гарячці загадка неважка для розгадування: кожен студент 1-го курсу університету буде вважати не третьокурсника, а себе за стовідсоткового вартісного на той стілець».

Лист, як бачимо, був писаний тоді, коли на політичну (націоналістичну, звичайно) арену, як один із керівників крайової екзекуції ОУН, виходить Степан Бандера, недовчений студент. Чи не його мав на увазі Паліїв, говорячи про конкуренцію студентів 1 — го курсу на роль націоналістичного диктатора?

Так, ОУН була фашистською не тільки за формою, але й за, ідеологічною і практичною діями, — підсумовує Віктор Поліщук. Вона не була політичною партією, а своєрідним законом, укладеним за «Десятьма заповідями українського націоналіста» (Декалогом). На цьому «Декалозі» і ростили кадри злочинців. Автор підкреслює, що «між італійським фашизмом і українським націоналізмом тільки та різниця, що італійського фашизму не підтримувала католицька церква, натомість у Галичині прийшло майже до цілковитої змички уніатської церкви з ОУН, багато з-посеред чільних діячів ОУН походило зі священичих родин (С. Бандера, Я. Стецько), а декотрі навіть були священниками (о. Іван Гриньох)».

Однак, на завершення цього підрозділу книги Віктор Поліщук досить резонно зазначає, що «ОУН мала антихристиянський характер. Як зрештою, й італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм». Це витікає з десятої заповіді «Декалогу», бо присягу члени ОУН складали не на хрест, не на Біблію, а на… револьвер, що означало смерть за «зраду» організації.

У підрозділі «ОУН у світлі вчення Дмитра Донцова» Віктор Поліщук розвінчує антилюдську сутність українського інтегрального націоналізму.

Донцов

— умів орудувати цитатами із філософів Заходу (це видавав він за власні думки);

— списував усе із Фрідріха Ніцше;

— часто цитував із Євангелія і, перекручуючи, видавав за своє;

— критикував усе, що не входило в його поняття українського націоналізму;

— критикував усіх, хто не мислив так, як він, називаючи всіх «провансальством», «хуторянським універсалізмом» і т. п..

Воля до влади, догматизм, фанатизм, аморалізм, творче насильство, ініціатива меншості, вождівство еліти — це фундамент доктрини Донцова, на якій і будувалася ОУН, — робить висновок автор.

І тут же зауважує, що «Націоналізм» Донцова (по суті, головна «праця» цього штудієнрата українського нацизму) був надрукований у 1926 р. в Жовкві, в друкарні греко-католицьких отців-василіян. Ці «отці», звичайно, добре знали, що друкують.

Націоналістичному фанатизму навчив оунівців, власне, Донцов. Тому автор цілком резонно зауважує: «…Фанатизм довів до злочинів… Фанатизм українського націоналізму існує й досі, це — недуга, якою захворіли початково сотні, згодом тисячі й десятки тисяч українських націоналістів. Вони, ще живі, й досі не вилікувалися від цієї недуги, хоч і вони є розсадником цієї недуги, прищеплюють фанатизм своїм дітям і внукам…». Тому-то автор з усією відповідальністю застерігає: «Коли б ОУН прийшла до влади в Україні — було б не до іронії». Одне гасло «Україна для українців!» що значить!

Віктор Поліщук пише і про те, як оживають в сучасній Україні різні шанувальники Донцова і донцовщини. Львівський «філософ» Олег Гринів, зокрема, в статті про творця українського інтегрального націоналізму (газ. «За вільну Україну», 12 грудня 1991 р.) репрезентує Д. Донцова як такого, що показав потребу боротьби українського народу за незалежну державу. «Це і є продовження донцовщини», — зауважує Віктор Поліщук.

А Тарас Гунчак (редактор журналу «Сучасність», теоретик з ОУН) лицемірно заявляє, що не поділяє поглядів Донцова, але схвалює його діяльність 30-х років. Власне, в 30-ті роки Донцов і став творцем українського інтегрального націоналізму та «батьком» злочинних функціонерів із ОУН.

Віктор Поліщук вказує, що «ця злочинна теорія, злочинна доктрина попада в руки хлопцям з села, які, не знали широкого світу, але які вже були просякнуті націоналізмом, винесеним з українських гімназій, що були розсадниками українського націоналізму. Хлопцям, які стали студентами, бо в їх батьків були гроші, щоб заплатити студії та помешкання у Львові чи й у Кракові. Тим хлопцям було по 20–22 роки: Така злочинна доктрина в руках недосвічених хлопців, це так, неначе дати малій дитині гострий ніж у руки».

А що ж цього вийшло? «Добра не вийшло… — продовжує Віктор Поліщук. — Минав час, «вожді» ОУН втілювали в життя злочинні ідеї, сформульовані Д. Донцовим. ОУН ішла нога в ногу з гітлерівськими полчищами в поході на Україну, ОУН організовувала українську допоміжну поліцію — помічника «Зондеркомандо» у винищуванні євреїв, ОУН створила УПА, СС дивізію «Галичина». Ідеї Дм. Донцова жили, тріумфували…».

Ця аморальність, фанатизм, «творче насильство», агресивність в доктрині Донцова швидко дали про себе знати. «Волею, а не політичними розрахунками, — продовжує Віктор Поліщук, — не розумом покликала ОУН до життя УПА, пославши наперед на Волинь своїх досвічених фанатиків-організаторів терору, скерованого спершу проти мирного волинського селянина-українця. Підступом і терором ОУН втягнула волинських селян до масових вбивств поляків, а тих, хто не піпорядковувався ОУН в особі її служби безпеки, тих українців теж знищували, разом з цілими сім'ями. На бездоказовому пориві УПА перетворилася в армію різунів, паліїв, які винищували населення в час, коли дві багатомільйонні потуги вирішували долю війни». І тут же додає: «Дм. Донцов повертає час в епоху дикунства, коли суспільством не керував розум, інтелект, а лише воля, як сліпа діяльність, як зоологічна ненависть. І що ж, повернув багатьох у стан дикунства, доказом чого була, власне, діяльність ОУН-УПА, зокрема ж від 1942 року, а в поодиноких випадках і раніше. Бо ж розумна людина, коли навіть убиває здогадного ворога, то не «метиться на жертві, не виколює їй очей, не відрізує язика».

Віктор Поліщук при цьому зауважує, що багато людей не розуміють причин жорстокості і садизму оунівців. «Польські