Віталій Масловський - З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни, Віталій Масловський

німці, мають повинитися. Треті (максималісти) говорять про те, що замирення може статися лише тоді, коли українці повернуть Польщі землі до Збруча. В той же час оунівці ставлять вимогу про повернення Україні Холмщини, Пiдляшшя та Лемківщини. Автор же вважає, що Західна Україна — етнічна територія українців, але тут споконвіку жили і поляки. Однак, існуючі нині кордони є непорушними.

Друга причина — кривавий конфлікт між поляками й українцями в роки минулої війни. Автор називає його «українсько-польською війною». Це була не війна, а звичайна кримінально-кривава різня. Спір же проходить постійно відносно питання: хто почав? Віктор Поліщук наводить приклади взаємних звинувачень. Сам же він вважає, що «поляки захищались». Тому-то, пише він,»… існує потреба сказати правду. Гірку правду для українців, для українського народу. І про неї скажу я — українець. Ця правда гірка для українців, бо ж ОУН-УПА це не тільки західноукраїнське явище, ОУН-УПА в своїй пропаганді намагалася проповідувати, що вона діє від імені всього українського народу, що вона, ОУН, є виразником інтересів усіх українців, що УПА — це армія українського народу. Тому я, українець, хочу цьому заперечити. ОУН ні мені, ні для кількадесяти мільйонів українців ніколи не була рідною. УПА ніколи не була армією всіх українців. Кого і як вона репрезентувала — про це говоритиму в цій книжці».

І тут же додає:

Третьою причиною написання даної книги, зазначає автор, є те, що націоналісти з ОУН нічому не навчились і творять сьогодні все по-старому. Мало того, старше покоління націоналістів «не тільки не веде до злагоди, але й зі злочинів робить предмет геройства». Знаходяться і такі охоронці ОУН-УПА, як Іван Драч, який офірував 1000 карбованців на пам'ятник воякам УПА на Рівенщині, або Сергій Плачинда, що ставить знак рівняння між націоналізмом і патріотизмом. А «підміна цих несумісних понять — одна з найбільших небезпек для сьогоднішньої України».

Далі автор зазначає, що такі «демократи», як І. Драч, сьогодні боронять ідеологію, яка вже давно зазнала катастрофу на політичній арені Європи. Це ідеологія Гітлера, Муссоліні, Франко, Салазара. «Німці, італійці, іспанці, португальці засудили фашизм-нацизм, а в нас, бачте, й досі провідною ідеологією є донцовський націоналізм», який «є різновидом фашизму». В Україні сьогодні проповідують фашистську ідеологію ОУН і ставлять пам'ятники Коновальцю, Бандері, Шухевичу, есесівцям дивізії «Галичина». Весною 1992 року Слава Стецько (голова КУН) на конференції ОУН-бандерівців у Києві заявила, що «наш український націоналізм — це антифашизм, антиімперіалізм, антиколоніалізм, антитоталітаризм». У відповідь на цю заяву, вказує Віктор Поліщук, «я буду тут доказувати, що український націоналізм — це фашизм, імперіалізм, тоталітаризм, а навіть расизм».

Визначення поняття «націоналізм»

У книзі Віктора Поліщука «Гірка правда: злочинність ОУН-УПА» є чимало серйозних застережень. Справедливо розмірковує автор про те, що одне і те ж поняття різні люди, групи людей розуміють по-різному. Так, слово «націоналізм» для одних — поняття негативне, для інших — позитивне. Українські націоналісти ототожнюють націоналізм з патріотизмом, любов'ю до батьківщини. І В. Поліщук з цього приводу зауважує, що націоналізм і патріотизм — «полярно різні поняття». Бо націоналізм, як егоїзм нації, є хворобою, яка має антилюдське обличчя.

Автор зазначає, що в англійських словниках, на авторитет яких так часто посилаються українські націоналістичні ідеологи, просто нема слова «патріотизм». Англійці це почуття розуміють по-своєму — як прихильність людини до нації, до держави, що і називають «націоналізмом». Отже, вони вкладають у це поняття цілком інший морально-психологічний зміст.

Однак українські націоналісти, особливо в Галичині, хворі не тільки націоналізмом, але й «п'ємонтизмом і «галицьким фундаменталізмом». «Тенденція галичан, — вказує автор, — «приєднати» до Галичини решту України, яку вони, галичани, не зовсім і досі розуміють, які намагаються накинути всій Україні галицький спосіб думання, галицьке розуміння патріотизму, яке, по суті, є несприятливим для всього українського народу націоналізмом».

Сьогодні, вказує автор, українські націоналісти трактують і «соборність», і «самостійність». В поняття «соборність» вони вкладають не духовну і політичну єдність всіх етнічних частин українців, а часто свій зміст — «всі етнічні землі українські», що іноді набирає «імперіалістичного забарвлення». Таку, власне, імперіалістичну Україну з націоналістичною диктатурою і хотіли б побудувати націоналісти з ОУН. Слово ж «самостійна», «незалежна» Україна означає у них, перш за все, «націоналістична Україна», де пануватиме націоналізм і, звичайно ж, речники того націоналізму.

УПА була армією чи бандою? — питає Віктор Поліщук. І відповідає: УПА не була «збройною силою якоїсь держави». Тому важко назвати її армією. А бандою? Так, учасники УПА вели себе, як бандити. Але злочинства вони чинили «з політичних мотивів». Отже, В. Поліщук дії ОУН-УПА справедливо називає політичним бандитизмом, який поєднувався з кримінальним.

Автор справедливо відзначає, що ОУН-УПА властиві фашистські, тоталітарні, расові, кримінальні нарости. Тому він досить доречно наводить слова відомого дисидента генерала Петра Григоренка, які він сказав на одній із конференцій в Канаді: «Не хотів би бути в українській державі, в якій би урядовали бандерівці».

Власне, націоналізм бандерівського (донцовського) типу і поширюється сьогодні в Україні. «…До недавнього часу, — пише В. Поліщук, — я вважав, що український націоналізм — це звичайна пухлина на тілі українського народу, яка, хоч і наробила багато шкоди, проте зникне зі смертю його творців, організаторів, злочинних виконавців. Тим часом показується, що український націоналізм — це злоякісна пухлина, яка, переживши здебільше на Заході, в діаспорі, але також в Україні, переважно в Галичині, знов відживає, розростається, поширюється на Україні. Навіть серед кіл правлячої еліти». Тут же Віктор Поліщук ставить резонне питання: «Чи провідні люди з-посеред української культури і політики справді не знають суті українського націоналізму?» І тут же відповідає, розмірковуючи: «Не виключаю цього. Але й не виключаю того, що для деяких коньюктурників український націоналізм став тим, що можна використати в просуванні вверх по громадській чи, краще, державній драбині».

Тому й сьогодні з'являються в Україні різні недолуго-наївні чи снобістсько-гротескні заяви. Так, голова Української селянської демократичної партії і письменник Сергій Плачинда навіть пише в статті «Сучасний український націоналізм як ідеологія» («Літературна газета», 22 липня 1992 р.) про те, що «націоналізм — це природний і закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності» та про те, що «український націоналізм — гуманний, народний і мирний», а до нього причисляє, перш за все, три вітки ОУН: бандерівців на чолі з Ярославою Стецько, мельниківців — Миколи Плав'юка, «двійкарів» — устами чільного пропагатора Тараса Гунчака.

Віктор Поліщук досить аргументовано доводить злочинну сутність ОУН. В цій організації панувала проповідь макіавеллізму, що мета виправдовує засоби.