Рафаелло Джованьолі - Спартак

— Ти любиш Валерію Мессалу, вдову Сулли, і вона любить тебе, і сенат, щоб позбавити її від осуду, готовий сам просити Валерію стати твоєю дружиною. Коли ти будеш одружений з коханою жінкою, консул Варрон Лукулл запропонує тобі право вибору: якщо побажаєш виявити свою хоробрість на полі бою — ти вирушиш в Іспанію у званні квестора під керівництвом Помпея. А якщо віддаси перевагу спокійному життю, ти будеш призначений префектом в одне з міст Африки, за своїм вибором. Туди ти зможеш взяти до себе й Постумію, дитя твого гріховного зв'язку із дружиною Сулли. Інакше ж дитину доручать опікунам інших дітей диктатора, і ти не тільки втратиш право називати її своєю дочкою, а й будь-яку надію на те, що коли-небудь зможеш обійняти її.

Спартак підвівся. Навіть коли римлянин замовк, гладіатор продовжував дивитися на нього упритул, часом похитуючи головою й постукуючи правою ногою.

Мовчання тривало довго, нарешті Спартак спокійно й тихо запитав:

— А мої товариші?

— Військо гладіаторів має бути розпущене: раби повинні повернутися до господарів, а гладіатори у свої школи.

— І… усьому кінець? — вимовив Спартак повільно.

— Сенат забуде й пробачить.

— Покірно дякую! — глумливо вигукнув Спартак. — Який добрий, який великодушний і милостивий сенат!

— А хіба не так? — гордовито відповів Руф Ралла. — Сенат повинен був би наказати розіпнути всіх заколотників, а він пробачає їх. Невже цього недостатньо?

— О! Навіть занадто… Сенат пробачає ворогу озброєному й крім того — переможцю… Справді, гідний і небачений приклад великодушності!

Він замовк на мить, потім з гіркотою додав:

— Отже, вісім років мого життя, всі мої здібності, всі щиросерді зусилля я віддав святій і шляхетній справі. Я безстрашно йшов назустріч усім небезпекам, закликав до зброї шістдесят тисяч моїх товаришів по нещастю, я вів їх до перемоги, а тепер одного прекрасного ранку я скажу їм: «Те, що вам здавалося перемогою, — не що інше, як поразка, волі нам не завоювати, повертайтеся до своїх панів і знову простягніть руки, щоб їх закували у звичні ланцюги». Але чому ж, чому?

— Виходить, ти не цінуєш честі, що виказують тобі, варварові. З нищого рудиарія ти перетворишся на римського квестора або префекта. Крім того, тобі буде дозволено одружитися зі знатною римською матроною.

— Така велика могутність сенату римського? Він розпоряджається не тільки всією землею, а й почуттями людей, що живуть на ній?

Обидва замовкли. Потім Спартак спокійно запитав Руфа Раллу:

— А якщо гладіатори, попри мої поради і угоди, не побажають розійтися?

— Тоді… — повільно й нерішуче вимовив римський патрицій, опустивши очі й перебираючи руками кінець своєї тоги, — тоді… такому досвідченому полководцеві, як ти… який зрештою тільки для блага цих нещасних… не може не випасти… йому завжди випаде нагода… відвести війська… у місця…

— Де консул Марк Теренцій Варрон Лукулл, — продовжував Спартак, раптом страшно сполотнівши (його гнівні й сповнені ненависті очі надавали обличчю жорстокості, але говорив він стримано й спокійно), — буде чекати на них зі своїми легіонами. Він оточить їх, вони неминуче здадуться йому без усякого шуму, і консул навіть зможе приписати собі честь цієї легкої, заздалегідь улаштованої перемоги. Чи не так?

Римлянин ще нижче опустив голову й промовчав.

— Чи не так? — вигукнув Спартак таким голосом, що викликав тремтіння в Руфа Ралли.

Посол окинув поглядом Спартака: ватажок гладіаторів був такий розгніваний, його очі палали такою ненавистю, що римлянин мимоволі відступив на крок.

— О, клянуся всіма богами Олімпу, — вимовив фракієць гордо і з погрозою, — дякуй богам, покровителям твоїм, за те, що ниций гладіатор уміє поважати права іншого і що гнів, який охопив мене, не затьмарив мого розуму і я не забув, що ти з'явився до мене як посол… Ти прийшов запропонувати мені зраду, безчесну, як твій сенат, як твій народ, зраду, найганебнішу й наймерзеннішу!.. Ти намагався торкнутися потаємних схованок душі моєї!.. Ти намагався спокусити людину, коханого, батька, щоб обманом домогтися своєї мети там, де ти не міг здобути перемогу силою своєї зброї.

— О варваре! — вигукнув обурено Руф Ралла, відступаючи на кілька кроків і не зводячи очей зі Спартака, — ти, здається, забув, з ким розмовляєш!

— Це ти, римський консуле, Марку Теренцію Варроне Лукулле, безчесний і ниций, це ти забув, де перебуваєш і з ким говориш! О, ти думав, що я не впізнав тебе? Ти прийшов сюди під вигаданим ім'ям, потай, обманом, щоб спробувати спокусити мене, ти судив по собі, а тому вважав і мене здатним на ті ниці вчинки, на які здатен сам, о найпідліший з людей! Іди… повертайся у Рим… збери нові легіони і приходь боротися зі мною у відкритому полі. Там, якщо ти посмієш стати зі мною віч-на-віч, як стоїш тепер, я дам тобі гідну відповідь на твої злочинницькі пропозиції.

— І ти сподівався чи ще сподіваєшся, бідолашний дурню, — вимовив презирливо консул Варрон Лукулл, — що зможеш протистояти натиску наших легіонів, ти тішиш себе надією здобути повну перемогу над могутнім Римом, що його завжди супроводжує щастя?

— Я сподіваюся вивести ці юрби нещасних рабів на їхню батьківщину, і там, у наших краях, я хочу підняти повстання всіх пригноблених народів проти їхніх гнобителів, я сподіваюся покласти кінець вашому проклятому пануванню.

Жестом правої руки Спартак наказав консулові вийти.

Консул Варрон Лукулл із достоїнством загорнувся у свою тогу і, йдучи, сказав:

— Побачимося на полі битви.

— Хай допустять це боги… тільки в це я не вірю…

І коли Теренцій пішов дорогою, що йшла нижче Преторія, Спартак окликнув його й сказав:

— Вислухай мене, римський консуле… Мені відомо, що деякі з моїх солдатів, які потрапили у ваші руки під час цієї війни, були всі розп'яті, і я бачу, що ви, римляни, не визнаєте за нами, гладіаторами, людських прав. Тож я попереджаю тебе: якщо через двадцять днів я не отримаю тут, у моєму таборі, зброю і збрую, які мені потрібні, чотири тисячі ваших